Галина Іванівна ніяк не очікувала, що свати будуть так неналежно поводитися.
Вона розчарована, і в її голові назріває підступний план.
***
Півроку тому Денис привів Олю до будинку своїх батьків. Познайомитись. Про те, що дівчина вагітна, батьки Галина Іванівна та Петро Сергійович дізналися не одразу. Тільки через місяць син повідомив їх, що скоро вони стануть дідусем і бабусею.
– І що ти збираєшся робити? – прямо спитала Галина Іванівна.
Денис спочатку розгубився: не чекав від матері такої реакції.
– Мамо, ти що, не рада? Ти ж завжди казала, що мрієш про онуків.
– Я мрію, а ти? Чи ти готовий стати батьком?
– Так вийшло, – зніяковів Денис.
– Сподіваюся, сину, ти порядна людина і одружишся з Олею. Вибач, але я не готова змінювати свої старомодні погляди. Здається, то ти їх так називаєш?
– Ми думали просто з’їхатись…
– А дитина?
– Що дитина? – не зрозумів Денис.
– Він має народитись у повноцінній родині, – слова Галини Іванівни прозвучали дуже категорично.
– Я зрозумів. Завтра ж зроблю пропозицію.
– Ось і правильно. А ще організуй нашу зустріч із батьками Олі.
– Навіщо?
– Як навіщо? Потрібно ж поговорити про весілля. І взагалі: цікаво, що вони про все це думають. Чи вони не знають?
– Я не знаю, мамо.
– Так з’ясуй. Коротше: ми з татом чекаємо…
За тиждень майбутні свати зустрілися.
Батьки Олі, як з’ясувалося, дуже зраділи, що дочка вагітна, що вона виходить заміж, і ще сказали, що Денис їм дуже подобається.
Галині Іванівні було, звичайно, дуже приємно, але вона, яка звикла вирішувати проблеми чітко і послідовно, відразу висловила свою думку:
– Нам Оля також дуже подобається. А те, що в нас скоро буде онук чи внучка – тим паче. Однак треба подумати про те, як пройде весілля і як потім молоді житимуть.
– А чи потрібне їм велике весілля? – Запитала мати Олі Віра Вікторівна, – може, запитаємо їх думки?
Денис і Оля відразу заговорили про те, що весілля їм не потрібне, що вони хочуть розписатися тихенько, тільки зі свідками. І що, якщо батьки дуже хочуть витратитися на торжество, то нехай краще віддадуть гроші їм: скоро вони будуть дуже потрібні на оренду квартири і на дитину.
І ось тут Галина Іванівна, як вона вважає, зробила великий необдуманий вчинок.
– Що ж, сказала вона, – не хочете весілля – нехай так і буде: турбот і витрат менше. А щодо квартири… У нас є ще одна, двокімнатна. Ти ж знаєш, Денисе. Ми її здаємо – це велика частина нашого бюджету. Отож: молоді можуть жити там. Якщо захочуть, звісно. До себе не запрошуємо: нас троє в двокімнатній: молодій мамі з дитиною там буде незручно, а твоєму брату, Денисе, треба готуватися до вступу. Він у нас випускник, – пояснила вона батькам Олі.
– Окрема квартира – це чудово! – зраділа Вір Вікторівна, – ще й своя!
– Ну, не зовсім своя, – посміхнулася Галина Іванівна, – зате платити у рази менше. Думаю, молоді цілком впораються. Ну, а в іншим – ми їм допоможемо. Адже так? – Звернулася вона до майбутніх сватів.
Ті толком свою позицію не висловили, про свої можливості промовчали і лише для того, щоб щось відповісти, мати Олі видавила із себе з кривою посмішкою:
– Звісно, допоможемо.
Галина Іванівна це помітила, але подумала, що їй здалося.
Проте, дуже скоро вона зрозуміла, що свати її обманули.
Молодята заселилися у квартиру. І буквально через місяць почалося: то вони хочуть зробити косметичний ремонт на кухні, то замінити кран у ванній, то збираються килими замінити.
Все добре, правильно, але грошей на ці необхідні витрати у молодих не було. Ось вони і понадилися просити їх у батьків Дениса.
Галина Іванівна та Петро Сергійович розуміли: грошей назад ніхто не поверне. Нема з чого просто. Молодята ще молоді, обом по двадцять п’ять. Які у них зарплати? І те, що до тата з мамою звертаються – також зрозуміло. До кого ще? Не в борги ж залазити? А так: і проблему вирішено, і віддавати борг не потрібно.
І батьки, вносячи деякі корективи до задумів молодої сім’ї, допомагали чим могли. Проте коли Денис попросив грошей на якийсь огляд для Олі, Галина Іванівна обурилася:
– Сину, я не розумію: у неї що, батьків немає? Чому всі ваші фінансові труднощі вирішуємо лише ми з батьком? Ти ж знаєш, що грошей у нас стало набагато менше, оскільки ми більше не здаємо квартиру. Нам треба на щось жити. Двох зарплат вистачає не на все. А у твого брата два репетитори. Це теж витрати і чималі. Ми живемо дуже скромно. Економимо. Тож питання огляду вам доведеться вирішувати не з нами. Нехай Оля попросить у мами.
– Та вона не дасть ні копійки! – з відчаєм у голосі вигукнув Денис.
– Чому?
– Та не знаю я! Оля вже не раз зверталася до них, але вони кажуть, що грошей немає. Зовсім не допомагають.
– Гаразд, я сама свасі подзвоню. Ми, наскільки я пам’ятаю, домовлялися, що спочатку будемо вас підтримувати.
І Галина Іванівна зателефонувала тещі Дениса.
Після взаємних привітань перейшла до головного:
– Діти скаржаться, що ви грошима їм зовсім не допомагаєте. Це правда?
– Хто саме скаржиться? – спокійно запитала Віра Вікторівна, – напевно, ваш син?
– Ми ж домовлялися, що їм допомагатимемо, – пропустивши запитання, нагадала Галина Іванівна.
– Хіба? Це ви відразу запропонували їм варіант із квартирою. Ми нічого не обіцяли, бо зайвих грошей у нас немає, – Віра Вікторівна говорила спокійно, впевнено, – зате у нас є молодша дочка, яку теж треба піднімати.
– До чого тут ваша дочка? – не витримала Галина Іванівна, – у нас теж є ще один син. Як це стосується сім’ї старших дітей? Оля вагітна, їй потрібне хороше харчування, вітаміни, ось зараз на огляд гроші потрібні. Чому все це тільки ми маємо оплачувати?
– Ви й не повинні.
– Але діти поки що мало заробляють. А ціни… Ви самі знаєте які! А потім – декрет, дитина… Я не уявляю, як вони житимуть!
– Взагалі-то, це їхня проблема, – у голосі свахи почулися металеві нотки, – самі створили сім’ю, самі хай і викручуються. Зрештою ваш син просто зобов’язаний забезпечувати дружину та майбутню дитину. А якщо він не може – допомагайте. Все просто насправді.
– Просто?
– Звичайно.
– Так Денис одружився тільки тому, що Оля завагітніла. До цього ні про яке одруження і не було мови. Це я його вмовила. Сказала, що, якщо він порядна людина, то має одружитися.
– Ах, ось як, – навіть телефоном Галина Іванівна зрозуміла, що мати Олі зневажливо посміхнулася, – тоді тим більше: одружили їх – няньчіть. А нас – не чіпайте.
– То ви категорично відмовляєтесь допомагати дітям?
– Категорично.
– Я зрозуміла.
І Галина Іванівна поклала слухавку, не промовивши ні слова на прощання.
Посидіти на місці вона не змогла: почала метатися по хаті з кута в куток, намагаючись заспокоїтись.
«Ось же ж! – Гарячково думала обурена Галина Іванівна. – Допомагати вона не буде! Але ж обіцяла! Я точно пам’ятаю! Обманула! Денис мій їй, бачте, не подобається! А мені, можна подумати, її Оля – ну просто світло у віконці! Ми, виявляється, утримувати її повинні! Наче я про утримування говорила. Я їй про допомогу говорила, а це – не те саме. Спихнули доньку на нас і радіють! Бувають такі люди! Ну нічого, я радості їм зменшу! Нікому не дозволю на собі їздити!
Довго думала Галина Іванівна, як сватів провчити і вигадала наступну комбінацію…
Вона скаже Денису, що вони з татом більше не можуть його підтримувати.
Потім запропонує синові повернутись додому, щоб кілька місяців можна було здавати квартиру: необхідно поповнити бюджет.
Ну, а Оля… У них у маленькій квартирі їй буде незручно. Нехай вона поживе у батьків. Зовсім недовго.
Переконати Дениса у всьому цьому для Галини Іванівни не важко. Він неодмінно послухається. Вона і Олі знайде, що сказати, щоб вагітна жінка не переживала…
Хто знає? – розмірковує Галина Іванівна вже не перший день, – раптом батьки Олі щось зрозуміють, чи змінять своє ставлення до молодої родини та до Дениса, зокрема? Добре, якщо так. А раптом не зрозуміють? Що ж тоді робити? Не розводити ж дітей насправді? А онук? Як потім йому в очі дивитися?
Словом, сумніви не дають спокою бідній жінці. І вона все ніяк не може прийняти рішення…