– Ось і повернулася туди, звідки якийсь час тому поїхала, – думала Алла, підходячи до будинку, де пройшло її дитинство і зараз живуть батьки. – Ось так і буває в житті, мріяла, раділа величезному місту, але повернулася до свого тихого районного містечка.
– Привіт, мої дорогі батьки, не чекали? – поставивши валізу і сумку біля дверей, кинулася вона в обійми матері та батька.
– Звичайно чекали, мати від вікна не відходила, а як побачив тебе, то одразу до дверей, – говорив радісний батько, а мати крадькома витирала сльози.
– Доню, Слава Богу, приїхала, тепер все буде добре, – метушилася мати. – Проходь у свою кімнату, там все на місці.
Після обіду Алла розібрала свої речі і зібралася прогулятися рідними місцями. Вийшла з під’їзду і попрямувала тротуаром, яким вони з Світланою бігали до школи і назад. Кожен метр у місті був сповнений спогадами.
Ось величезний старий в’яз, колись у третьому класі, повертаючись зі школи, обидві залізли на величезну гілку. Хто вже з них тоді був ініціатором, вона й не пам’ятала, але Світлана вдало злізла, а Алла зачепилася за щось сарафаном. Запереживала:
– Світлано, я зараз опинюся на землі, – говорила вона, а подружка бігала під деревом, як п’ятачок у мультику про Вінні-Пуха.
Добре повз проходив якийсь молодий чоловік, Світлана кинулася до нього:
– Дядечку, допоможіть, – той вчасно зреагував, підбіг і в цей час Алла опустилася йому в руки.
– Ти навіщо туди залізла, можна біди наробити, – насварив її юнак. – Надалі не робіть такого, – сказав він і пішов далі.
– Уфф, – полегшено промовила Світлана, а в Алла все ніяк не могла заспокоїтися від хвилювання, глянувши на зламану гілку ще більше запереживала, вона згадала, що навіть не подякувала чоловікові.
– Світлано, не кажи моїй мамі, сваритися буде, правда ось тут у мене порвався сарафан, ну це таке, що-небудь придумаю. Не скажу, що залізла на це дерево, – вона звела очі на високе дерево.
Зараз Аллі старий в’яз теж здавався великим і розлогим, але не таким величезним, як у дитинстві. Постоявши трохи під в’язом, попрямувала далі. Погулявши містом, насолодившись спогадами дитинства та юності, дійшла до будинку.
– Трохи посиджу на лавці, – присіла і відразу глянула на вікно на першому поверсі.
Зазвичай біля цього вікна сиділа бабуся Світлани, вони жили вдвох. Подружка росла без батьків. Батька в неї ніколи й не було, точніше, вона його зовсім не бачила, а що трапилося з матір’ю теж не знала. Щоправда, чула тиху розмову батьків, що мати народила Світлану без чоловіка, а потім і зв’язалася з кимось, і більше її ніхто не бачив.
Світлана була симпатичною дівчинкою, гарненька, блакитноока з золотистими кучерями. Цілими днями, вони як сестри проводили час разом. Батьки Алли шкодували сирітку, бабуся її майже нікуди не ходила, до магазину і назад. Зате Світлану вони брали разом із собою у місто, на ринок, у кіно та на пікнік.
Від спогадів стало на душі приємно. Тепер вони зі Свііланою назавжди у сварці. Через неї довелося повернутись додому Аллі. Непорядною виявилася подруга по відношенню до Алли, до того, що для неї зробили хорошого і її батьки і вона сама.
Алла навчалася в меднституті, а Світлана нікуди не вступила, працювала продавцем тут, а коли подружка приїжджала на канікули, зустрічалися, гуляли.
– Алло, а ти інститут закінчиш, сюди повернешся чи ні? – питала вона.
– Ні, сюди не повернуся, та й ми з Ігорем вирішили одружитися, так що житиму там у величезному місті, він же місцевий. Його батько постарався, купив єдиному синові квартиру, тож залишуся там.
– Щастить же тобі, подруго! А я ось тут все життя просиджу.
Після закінчення інституту Алла з Ігорем побралися, жили у своїй квартирі. Обидва працювали, чоловіка батько прилаштував біля себе у своєму бізнесі, а вона працювала лікарем. Дітей поки що не було, Ігор не поспішав.
– Поживемо трохи для себе, потім вирішуватимемо питання спадкоємців, – до народження дітей він, як і до всього підходив діловито.
У першу відпустку приїхали з Ігорем до її батьків, правда ненадовго, всього на чотири дні, у Ігоря часу не було, обіцяв там щось батькові. Запросили Світлану в кафе, посиділи, потанцювали. Алла навіть і не звернула уваги, коли між її чоловіком і подругою пробігла іскра або щось таке.
– Алло, а може мені теж переїхати в місто, ближче до вас. Вже продавцем я завжди зможу влаштуватися, – запропонувала вона.
– Слухай, Світлано, точно, це чудово. Переїжджай, навіть спочатку можеш у нас і зупинитися. Ігоре, що ти скажеш на це?
– Та нічого, приїжджай звичайно, місця вистачить, ну а там і квартиру винаймеш, – якось байдуже промовив Ігор.
Алла з Ігорем виїжджали, а подруга повідомила, що за тиждень приїде.
Алла не знала, що Ігор із подругою вже спілкуються телефоном і домовилися, як тільки вона приїде, він її зустріне на вокзалі. Так і було. Світлана жила в них чотири дні, але потім Ігор допоміг їй знайти і винайняти квартиру, з’їхала. З Аллою часто зідзвонювалася, влаштувалася в торговий центр продавала взуття.
Алла не могла подумати, що за її спиною чоловік і найближча подруга зраджують її. Світлані цього здалося мало, вона вирішила зовсім розвести їх і влаштувати своє життя з багатим Ігорем. Якось Алла отримала смску від подруги:
– Приїдь у кафе, треба поговорити.
Туди ж запросила Ігоря раніше на півгодини, повідомивши йому, що у неї день народження. Ігор приїхав, столик вже був замовлений і накритий, а Світлана красива в новій сукні чекала на нього, він приїхав з квітами.
Коли Світлана побачила, що в кафе увійшла Алла, вона раптом встала і присіла на коліна Ігоря, припавши до його губ. В цей час підійшла дружина.
– Світлана!? Ігор!? – Алла ще більше здивувалася і дивилася на них широко розплющеними очима.
– Ой, привіт, – невинно сказала подруга, а чоловік був розгублений, Алла вискочила з кафе.
Була розмова неприємна з чоловіком, він звинуватив дружину в тому, що вона подругу свою запросила до них додому, і все в такому дусі. Загалом у всьому виявилася винна Алла.
Проживши місяць на орендованій квартирі, дізналася, що Ігор подав на розлучення, сам зі Світланою живе у їхній квартирі. Зрозуміла, що не хоче більше нічого знати та чути, тим більше зателефонувала подруга та повідомила:
– У нас з Ігорем все добре, скоро одружимося, а тобі, напевно, треба поїхати, швидше за все нам тісно тут буде.
Якраз про це й подумала Алла, звільнилася та поїхала додому. Влаштувалася до міської лікарні, працювала терапевтом, а головний лікар повідомив, що Ігор Павлович іде на пенсію і він збирається Аллу призначити завідувачкою терапевтичного відділення. Незабаром так і було.
– Карта чи готівка, – стомлено запитала Аллу продавець і раптом впізнала її, це була мати колишньої однокласниці Каті, тітка Іра. – Алла! Ой яка ж ти стала! У відпустку?
– Карта, – відповіла Алла. – Ні, тітко Іра, я повернулася назовсім. Каті привіт передавайте.
– Добре. Ну і правильно, що повернулася, нема чого там у величезному місті робити, тут дім і наше містечко затишне. Ти з чоловіком?
– Ні, він залишився там, – неохоче пояснила Алла, вже змирившись з тим, що всіх цікавить це питання.
– Ну ясно, зрозуміло, – простягла тітка Іра, намагаючись здогадатися, чому вона сама повернулася. – Гаразд, піду, пацієнти чекають, поспішаю на роботу, – попрощалася вона.
– Алла, стривай, а подружка-то твоя Світлана була … вона де?
– А вона… – Алла осіклася. – Ні тільки не зараз, – дихання в неї збилося, – тітка Іра, піду я, на прийом спізнююся, – і махнувши рукою, вийшла з магазину.
Алла приїхала на роботу, пішла на обхід і у платній палаті побачила нового пацієнта.
– Здрастуйте, – привіталася вона з чоловіком, той привітно озвався. – То що тут у нас? Зрозуміло, серце трохи підвело? Буває, нічого поправимо, все буде нормально, – говорила ввічливо з ним.
Новий пацієнт виявився Леонідом Романовичем. Прізвище його ні про що Аллі не говорило, зате медсестра повідомила:
– Цей у сьомій палаті Леонід Романович, вночі надійшов, ви не знаєте його, він наш депутат. Причому добрий депутат, саме народний, у місті його поважають.
– Зрозуміло, Віро. Зрозуміло, – між іншим відповіла Алла і уткнулася в монітор комп’ютера, зараз багато документації.
Звільнившись від чергування, Алла вийшла з кабінету і раптом згадала погляд цього пацієнта.
– Звідки я знаю цей погляд, – думала вона. – Його я бачу вперше…
Минуло кілька днів, якось одного обходу Алла, побачивши Леоніда Романовича, який їй завжди привітно посміхався, згадала дитинство. Цей погляд нагадав їй того хлопця, який одного разу спіймав її.
– Леоніде Романовичу, а ви не пам’ятаєте такий випадок, коли…
– Коли я спіймав дівчинку, що падає з дерева, – засміявся він. – Я згадав учора, до цього все думав, де міг я вас бачити. Ці ваші серйозні очі зеленого кольору нагадали мені ту ситуацію. Начебто смішно було і водночас ні, переживав не встигну, і могло б щось серйозне статися.
Обидва сміялися голосно на всю палату, навіть Віра розсміялася, не знаючи з чого вони так сміються. Після випискиі Леонід Романович сказав:
– Алла Сергіївно, пропоную відзначити день моєї виписки, погоджуйтесь, – благаюче дивився він на неї.
– Добре, я згодна.
Леонід з Аллою живуть у великому заміському котеджі, у них два прекрасні сини близнюка. Все у них добре.
Світлана теж повернулася назад і живе у квартирі бабусі на першому поверсі, працює в овочевому магазині. Ігор розлучився і сказав їй, щоб вона виїжджала, дістала вона його так, що йому стало тісно з нею у величезному місті. Бумеранг чи що?