– Доброго вечора! — Світлана Василівна визирнула з коридору і дуже здивувалася, бо на кухні за столом сидів син із якоюсь дівчиною.
– Привіт, мамо. А ми ось чайник поставили, на тебе чекаємо. Я тебе з дівчиною хочу познайомити.
– Романе, а що ти ось так без попередження? Я хоч би пиріг спекла… Ну хіба так роблять? А що це за валізи? Ваші?
– Мамо, так … Тут така справа, загалом – це Ганна, і ми поки поживемо в тебе добре?
– Як у мене? У сенсі? — спитала жінка чи то сина, чи то саму себе, і присіла на пуф в коридорі.
…Світлана Василівна виховувала сина одна. Батька Романа не стало, коли хлопчикові ледве виповнилося три роки. Молода жінка дуже важко переживала втрату чоловіка, але зуміла взяти себе в руки, жила заради сина.
Працювала на двох роботах, поки малюк був у садочку. Мати, поки була жива, їй допомагала — поралася з онуком і навіть ночувати на вихідні у себе залишала, щоб донька хоч трохи відпочила.
Матеріально Світлана Василівна справлялася непогано. Їй виплачували пенсію через втрату годувальника, але ці гроші вона не чіпала. Відкрила рахунок, а коли Роману виповнилося вісімнадцять років, на зібрані кошти купила однокімнатну квартиру.
Вже за двадцять він туди переїхав і почав самостійне життя. Світлана Василівна була не проти. Так і жили.
Все було непогано: Світлана Василівна вийшла на пенсію та вже не працювала. А Рома навпаки навчився і влаштувався на добру роботу. Але матері матеріально не допомагав. Та вона, власне, й не просила.
– Світлано, ну що тобі Роман склопакети не поставить? Все ти маєшся, вікна проклеюєш на зиму, та утеплюєш? — питала її якось сусідка.
– Та на що мені ці вікна? Я й так проживу — на мій вік вистачить. А в нього кредит за машину, та й взагалі молодий, витрати-то більші, ніж у пенсіонерки.
Світлана Василівна ніколи не ганялася за матеріальним добробутом, але у квартирі у неї завжди було чисто та дуже затишно. Всі речі на своїх місцях, і до цього порядку жінка ставилася трепетно.
Вона ніколи не могла б навіть уявити, що в цій квартирі за її життя з’явиться друга господиня, а тут таке.
Світлана Василівна підвелася з пуфа, розстебнула пальто та почепила верхній одяг у коридорі. Потім зняла взуття, акуратно поставила свої чобітки та пройшла на кухню.
– Ось, мамо, познайомся – це Ганна, — син ще раз представив свою дівчину.
– Я зрозуміла, синку, що це Ганна. А тільки одне зрозуміти не можу – чому ви вирішили жити у мене? Адже ти маєш свою прекрасну квартиру. Вам там удвох буде комфортніше, ніж зі мною, пенсіонеркою буркотливою. Тим більше, що я сама жити звикла.
– Мам, тут така справа… Насправді ми з Ганною зустрічаємося вже близько року, і вона вагітна. Ми вирішили, що з дитиною в моїй однокімнатній квартирі ні розвернутися, ні обернутися, тому продали квартиру. А гроші внесли як початковий внесок з іпотеки. Хочемо нормальну квартиру, з дитячою та спальнею.
– Ну так, якщо ти взяв іпотеку, то й житло у тебе є?! — здивовано спитала Світлана Василівна.
– Мамо, а ти взагалі в курсі скільки зараз нормальні квартири в новобудовах коштують? Ми взяли дешевшу. Зараз будинок на етапі котловану, ми поки що у тебе перекантуємося, а за три роки його здадуть і ми з’їдемо.
– Три роки?! Романе, ти що? Ти взагалі як собі це уявляєш, що ми три роки житимемо в цій однокімнатній квартирці? — благала Світлана Василівна.
– Мамо, та ти не хвилюйся, в тісноті та не в образі. Ти тільки звільни нам кімнату, а сама на кухонному дивані поспиш. Ну тобі ж місця багато не треба, а Ганна вагітна. Ну, не жити ж нам на кухні врешті-решт? А нас двоє.
Світлана Василівна не вірила тому, що каже її син, якого вона ростила та виховувала протягом усього життя. Але, вір-не вір, а вже наступної ночі Світлана Василівна виявилася сплячою на кухонному дивані.
На пенсії жінка звикла прокидатися пізніше — о восьмій-дев’ятій ранку. Але тепер її звичному розміреному життю настав кінець. О шостій ранку на кухні з’явився Рома.
– Мамо, ти лежи, я на хвилиночку. Зараз тільки каву зварю і зроблю бутерброди, а поїмо ми в кімнаті.
Ці слова важко зачепили душу жінки. Вона завжди стежила за порядком, облаштовувала затишок, а тепер обстановка у її квартирі більше нагадувала якийсь безкінечний хаос.
Так вони прожили цілий місяць, але він здався Світлані Василівні десятиліттям.
Одного ранку Роман та Ганна через щось голосно сварилися.
– Ти мені обіцяв, що все буде зовсім інакше! Ми з тобою як домовлялися? А тепер живемо, як не знаю хто! Як безхатьки! — вигукувала дівчина, не звертаючи особливої уваги на те, що годинник показував лише шість ранку.
– Ганно, ну почекай ще трохи, і я все вирішу. Я обов’язково з нею поговорю, тільки не сварися зараз, будь ласка. — відповів їй Роман, намагаючись всіляко заспокоїти кохану.
– І про що ти хотів зі мною поговорити? — до них у кімнату зайшла Світлана Василівна.
– Ой, мамо, ось тільки тебе тут ще не вистачало. Чого ти взагалі прийшла? Іди, лягай спи! — сердито сказав Рома.
– Синку, а ти не забув, що це моя квартира, і я тут повноправна господиня, тож куди хочу, туди й приходжу!
– Світлано Василівно, знаєте що! Загалом ми з Романом розраховували на вашу догадливість. Ви могли б подумати про те, що нам заважаєте в цій квартирі. Здогадатися та піти самі без таких ранкових сварок! – вигукнула Ганна.
– Цікаво знати, і куди ж я маю піти? — щиро дивуючись, спитала Світлана Василівна.
– А що в нашій країні будинків для людей похилого віку немає?! – вигукнула Ганна.
У кімнаті зависла пауза, всі якось замовкли.
– Значить, у будинок для людей похилого віку, синку?! — Світлана Василівна глянула на Рому, який опустив очі і не зміг нічого відповісти.
Світлана Василівна пішла до себе на кухню, а Рома та Ганна почали збиратися на роботу.
Минуло ще два тижні. За цей час Світлана Василівна словом не обмовилася із сином та невісткою.
Того вечора Роман та Ганна, як завжди, приїхали додому з роботи. Світлани Василівни у квартирі не було. На столі Роман побачив записку від матері:
«Як ти й хотів, синку, я поїхала до будинку для людей похилого віку. Не шукай мене. Прощай.
На очах у хлопця з’явилися сльози. Він тримав у руках записку, а літери розпливалися, перетворюючись на безформну, бездушну пляму…
– Романе, ну чого ти?! Ну, поїхала і правильно зробила. Через три роки ми з тобою у свою квартиру переїдемо, а вона сюди повернеться назад. Якщо доживе, звичайно…
– Ганно, що ти таке кажеш?! Звичайно, доживе, мати ще молода. — образився Рома.
– Молода, звичайно. Просто я чула про те, що вона говорила про якийсь огляд, і там їй повідомили невтішні новини…
– Який огляд, чому ти мені нічого не сказала? — спитав Рома.
– Романе, та звідки я знаю, чого ти на мене сваришся? Я взагалі ношу твою дитину, ще й живу в постійному пережиті.
У вихідні Роман об’їхав усі пансіонати та центри тимчасового утримання для людей похилого віку, але матері ніде не знайшов.
– Ганно, я думаю, що нам треба написати заяву, щоб маму почали шукати! – сказав він громадянській дружині.
– Романе, ти мене, звичайно вибач, але яка заява?! Тобі, якщо зайнятися нічим, то зроби в квартирі ремонт і збери нарешті дитяче ліжечко. До народження малюка залишилося три місяці, а в нас ще нічого не готове! А ти мені зараз кажеш, що підеш заяву писати. Вона ж написала, що не шукай!
…Минуло три роки. Роман повертався з роботи.
– Чоловіче, зачекайте. Ви — Роман Мельник? — зупинив його на вулиці незнайомий юнак.
– Так, це я. А в чому, власне, справа?
– Ось, візьміть це вам. — сказавши ці слова, незнайомець протяг Роману папку з документами і пішов.
У папці були дитячі малюнки Романа, їх з матір’ю фотографії та свідоцтво про те, що його матері не стало. Виявилося, що Світлани Василівни не стало півроку тому в одному з пансіонатів для людей похилого віку, розташованому в іншій області.
“Точно! Мама ж родом із цієї області! Вона поїхала туди, до себе на батьківщину, звідки вони всією родиною переїхали, коли мама була ще маленька…”
Рома повернувся додому.
– Ганно, а де Денис? — спитав Рома, не знайшовши у квартирі маленького сина.
– У моєї мами. – відповіла Ганна сухо.
– А що це за валізи у коридорі? — спитав Рома.
– Слухай, я тебе більше не люблю. Ми з Денисом житимемо в новій квартирі, за тиждень уже ключі обіцяли видати. Поки поживемо у мами, а ти лишайся тут.
Сказавши це, дівчина взяла валізу і вийшла із квартири.
Тієї ночі Роман не заплющив очей. А ранком у двері подзвонили. Він був упевнений у тому, що це Ганна схаменулась і повернулася. Чоловік пішов відчиняти двері.
– Мельник Роман Сергійович?! – запитав чоловік у формі.
– Так, це я, а що? — здивовано спитав Рома.
– Я уповноважений довести до вашого відома, що ваша мати Світлана Василівна заповіла цю квартиру пансіонату, в якому жила останні роки.
– Що? Це моя квартира!
– Ваша мама залишила заповіт, і він має законну силу. Вам доведеться залишити житлоплощу протягом кількох днів. – сказав незнайомець рівним і спокійним голосом.
– Та ви просто пройдисвіти якісь! Я нікуди звідси не піду, бо це моя квартира! Зрозуміло?
– Ви можете оскаржити заповіт у порядку, встановленому чинним законодавством, та не більше.
За кілька днів Ромі довелося покинути квартиру. Заперечувати заповіт матері він не став. Так він залишився зовсім один, але не впадав у відчай, бо йому було заради кого жити – у нього був маленький син. Його надія та продовження…
– Ганно, я сьогодні прийду гуляти з Денисом? — зателефонував він до громадянської дружини.
– Ні. – відповіла вона сухо.
– Чому?
– Романе, прокинься! Денис не твій син, не твій, розумієш!
– Ти обманюй! – вигукнув Роман.
– Ну, якщо ти мені не віриш, то можеш зробити тест. Тільки не раджу тобі витрачати гроші на це, адже в тебе їх і так немає.
– Я заберу у тебе половину квартири!
– Як? Ми з тобою навіть одружені не були. А квартира оформлена на мене. І не дзвони мені більше.
Роман зробив тест. Денис справді виявився не його сином. Чоловік звільнився з роботи та поїхав до невеликого села, розташованого. Щовихідних він приходить на могилку до матері і просить вибачення. І чекає… Чекає знак у вигляді подиху вітерця чи крапель дощу, а може бути шелестом листя мати дасть йому знати, що пробачила…