Рита закрутила роман із колегою. Сама від себе не чекала такого. Адже вона одружена. Але не встояла перед імпозантним та галантним Іваном. Він обсипав її компліментами, захоплювався розумом та красою.
Від чоловіка Віталіка доброго слова не дочекаєшся. Вічно у справах, зянятий. Син Роман підліток, своє життя, компанія, від батьків віддалився. І Рита почувала себе самотньою.
І ось випало їй відрядження в інше місто. Іван теж напросився. Все ж таки веселіше буде. Чоловік ні про що не здогадувався, він особливо не цікавився, куди вона їде і навіщо.
— Рито, поки тебе не буде, я на кілька днів до батьків зганяю. Мама попросила допомогти з ремонтом.
– Добре, і Романа візьми за компанію.
— Ні, Роман нехай вдома залишається, за квартирою доглядає, кота годує. Великий вже хлопець, упорається сам.
Роман був і не проти. Рано-вранці Рита поїхала на автовокзал, де на неї чекав Іван.
– Ох, Рито, скучив так … Готель начебто непоганий там, відгуки почитав. Шкода, що не в одному номері будемо, але поряд зате. Весело час проведемо… У кафе можна сходити увечері, погуляємо. Романтика суцільна…
Іван був молодший на кілька років, не одружений. Риті лестила його увага. Гарний чоловік, і вибрав її… Дуже самооцінку піднімав. І здоров’ю корисно. З чоловіком давно вже не цікаво стало.
Заселилися в готель, і одразу включились у роботу, зустрічі, переговори. Увечері вільний час. Гуляли, вечеряли, краса, ховатися не треба. Рита почувала себе молодою, цікавою. Блиск у очах одразу з’явився. І хто дасть їй сорок років?
На ніч лишилась у Івана в номері. Чоловіку відправила повідомлення, що все добре, втомилася, відпочиватиме. Він відповів, що теж втомився у батьків, ремонт — справа така…
Вранці, вийшовши з номера Івана в халаті та капцях, раптом вона зустрілася… З чоловіком! Він теж виходив із номера з дівчиною років двадцяти семи, невисокою білявкою з пишними формами.
Від здивування обидва остовпіли.
– Віталіку?! Ти що тут робиш? – прокинулася Рита. Віталік розгубився, дівчина теж.
Тут з номера вийшов Іван, в одній спідній білизні.
— Рито, кохана, ти чого галасаєш тут? Що сталося?
Очі Віталіка збільшилися вдвічі.
– Рито?! Це ще хто?
– Це Іван. Колега мій.
— А чому він тебе коханою називає? І чому ти вийшла із його номера? Що відбувається взагалі?!
— Те саме хочу тебе запитати? Ти ж у батьків ремонт робиш? Як ти опинився в іншому місті та ще й з дівчиною?
— Про це ми згодом поговоримо!
Іван швидко зайшов у номер і зачинив двері на ключ.
– Олю, йди вниз, я зараз! — Віталік підштовхнув дівчину до сходів. Та, знизавши плічком, не поспішаючи пішла.
Рита відкрила свій номер, Віталік рушив за нею.
– Рито, ти ночувала у цього…в номері? Відповідай чоловікові!
— А ти, ночував із Олею? Відповідай!
– Довго розповідати. Хоча… Так. Ночував. І ні про що не шкодую. А винна у цьому ти! Зовсім закинула чоловіка, тільки робота на думці. Тепер я розумію, чому так часто їздиш у відрядження! З таким мачо! І не соромно зраджувати чоловікові?
— А тобі не соромно? І в тому, що я з Іваном, винен лише ти! Я забула вже, коли добре слово чула, уваги ніякої. А я жінка! І цілком цікава! Іван у захваті від мене!
– Навіть так? Жінкам не можна зраджувати! Ти мати, господиня, берегиня затишку! Як не соромно … У твої роки і таке ось робити. А я винен, чомусь, що в тебе свербить в одному місці! І що робитимемо тепер?
– Я не знаю. Ми квити, я вважаю. Приїдемо додому, думатимемо. Треба ж, як вигадав, до батьків поїхав. А сам… І чому саме до цього міста? Збіг який… Я не казала, що сюди поїду. Ти ніколи й не питав, відрядження, та й добре…
— Оля тут живе, у цьому місті. Часто приїжджає по роботі в наше, зараз я вирішив сам приїхати, тут недалеко, в принципі. Я в шоці, звичайно, що ти така підла виявилася. Вовк у овечій шкурі… У житті не подумав би, що на таке здатна…
Збирай речі, ми їдемо!
Тут Риті надійшло повідомлення, від Івана. «Я сам поїду, на мене не чекай. Розбирання мені ні до чого».
Ну ось, вляпалася… Рита зібрала речі та поїхала додому з чоловіком. Всю дорогу він читав їй лекції.
— Навіть не міг подумати, що ти здатна на таке… Ось це підлість…
— Те саме можу сказати і про тебе. Віталіку, ми винні обидва. І лекції твої мені ні до чого. Що робитимемо, будемо розлучатись?
— Щиро кажучи, не хотілося б. Сім’я таки. І син у нас. Знаєш що… Давай забудемо про це. Було й було. У мене ревнощі великі з’явилися. Усі чоловіки власники. На перший раз я прощаю тебе. І сам більше не зустрічатимуся ні з ким. Обіцяю. Потрібно зберегти сім’ю будь-якими силами. Розлучитися встигнемо. Як вважаєш?
Рита мовчала і думала. Хіба це родина, коли обоє зраджують… Просто Віталік думав, що вона нікому не може бути цікавою, та й взагалі, на думку спасти не могло, що вона здатна на зраду. Бач, що каже, ревнощі пробилися. Власник, каже…
І головне питання — а чи вона любить чоловіка? Ні, звісно. Інакше не почала б стосунки з Іваном. Так само і Віталік. Блондинка не з’явилася, якби була любив…
— Знаєш, Віталік, ми не любимо одне одного. Таке буває. Подвійна зрада у сім’ї — це вже не сім’я. З роками все пройшло. І сенс нам триматися за шлюб? Син зрозуміє. Ми не влаштовуватимемо сварок. Мирно розійдемося. Квартиру ділити доведеться, тому що нам жити десь треба всім.
Віталік зітхнув.
— Та як же це… Розлучення… Я не був готовий до такого повороту. Думав, погуляю на стороні, отримаю нові емоції, і все… Рито, не квапся. Потрібно спробувати все повернути, як раніше…
— Як раніше не буде…
Віталій здивувався, як легко Рита погодилася на розлучення. Йому здавалося, що вона дорожить сім’єю. На це він не розраховував. Налагоджений побут, зручна дружина.
— Сумно все це, що сказати. Обидва винні. Віталіку, не бачу сенсу зберігати шлюб. Ми ще можемо бути щасливі. Але не один з одним.
– Окей. Розлучення, так розлучення. Вмовляти не буду. Тільки квартиру ділити не хочу. Нехай вам залишається з Ромою. А я ще зароблю та куплю. А поки що поживу на орендованій.
Рита була здивована такому широкому жесту. Не те, щоб Віталік був колись жадібним чи корисливим, але на таке не кожен чоловік погодиться.
— Дякую, Віталію…
Минув рік.
Рита неспішно йшла з роботи, зрушуючи жовте листя на доріжці. Як вона любила гуляти в парку восени. Особливий аромат, шарудіння листя під ногами. Улюблена пора року…
– Рито! Привіт! — раптом гукнув її знайомий голос.
— Віталій, привіт! Ти звідки тут?
— Та ось був у цьому районі і вирішив прогулятись. Як справи, як Ромка? Рідко дзвонить мені, весь у справах.
— Все гаразд у нас. У Роми дівчина з’явилася, з фіолетовим волоссям… Я мовчу. Мода така зараз, мабуть. Гарна дівчина, іноді приходять до нас.
— Ого, хлопець виріс… А ти як, є хто?
– Ні. Якось не склалося з особистим життям, та я не шукала нікого. Робота, будинок, ось гуляю іноді, до магазинів ходжу. А ти як маєш?
— У мене також нікого немає. Працюю посилено, гроші збираю на іпотеку. І часто згадую тебе… Пам’ятаєш, як ми на морі тоді заблукали? І ігристе потім пили на березі… Класний час був, безтурботний…
— Пам’ятаю… Я все пам’ятаю, Віталію… І теж про тебе згадую… Все-таки п’ятнадцять років прожили разом…
Віталій дивився на колишню дружину і на душі було хвилююче, як тоді, шістнадцять років тому, при знайомстві. Її зелені очі все такі ж, і кучеряві неслухняні локони, і кирпатий носик.
Яка ж вона гарна… Просто за всі роки, що були разом, уже звик, а зараз, після довгого розставання, глянув по-новому.
Рита дивилася на колишнього чоловіка та посміхалася. Такий самий хлопчик, як і шістнадцять років тому. Тільки зморшок додалося. Якесь тепле почуття пробивалося у її душі. І забулися всі образи, зради, грубі слова. Це залишилося у минулому. А зараз є лише він і вона.
Довго гуляли парком, настав час прощатися.
— Рито… Якщо чесно, я дуже сумував… Але хвилювався зізнатися. Думав, засмієш.
— Я теж сумувала, Віталіку. На свій подив. Думала, ось воно, вільне життя. А нічого й не хочеться… Ходімо додому?
— Ходімо, рідна… Почнемо все заново, і, сподіваюся, разом няньчитемо онуків, нехай навіть від дівчини з фіолетовим волоссям…
Рита засміялася і простягла йому руку. Спробуємо, а час покаже.