– Валерію, а ти куди зібравсяв, га?! – пролунав голос Галини з кухні.
Валерій, що вже взявся за ручку вхідних дверей, застиг. Він повільно повернувся.
– Та я цей… Вирішив подихати повітрям, Галиночко, – пробурмотів він.
Галина вийшла з кухні, тримаючи в руці ополоник. Її погляд не віщував нічого хорошого. Валерій знав цей погляд, він бачив його щоразу, коли намагався втекти на рибалку або до друзів.
– Що-о? – сказала Галя. – Дивись на нього – подихати він зібрався! – пирхнула жінка, підходячи ближче. – Вдома не дихаєшся? Вікно відчини! Чи ти на риболовлю намилився? Чи до Петровича на пінне? Думаєш, я не знаю про ваші посиденьки?
Валерій спробував заперечити, але Галина продовжувала:
– Ану роззувайся!
Валерій і Галина прожили разом 23 роки, і за цей час їхнє сімейне життя перетворилося на щось дуже бурхливе – ніколи не знаєш, де почнеться.
Галина була жінкою строгою. Вона тримала Валеру під постійним контролем, не даючи йому жодної нагоди розслабитися. Зустрічі з друзями? Забудь. Риболовля? Тільки у мріях. Навіть купівля нової сорочки перетворювалася на цілу пригоду.
– Валерочко, я ж про тебе дбаю, – часто говорила Галина, обираючи чоловікові черговий светр, який йому зовсім не подобався. – Без мене ти ходив би голодний і бідний, як сирота!
Валерій тільки зітхав, згадуючи ті далекі часи, коли він ще намагався цьому опиратися. Ох, даремно він це робив! Галина тоді швидко пояснила йому, що так жила її прабабця, бабця, мати, і вона не стане винятком.
– Традиції треба шанувати, Валерію! – заявила вона тоді з таким виглядом, ніби збиралася вписати новий розділ в історію сім’ї. – Чоловік у домі має бути під наглядом, інакше лиха не оберешся!
З того часу Валерій зрозумів: сперечатися з Галиною – собі дорожче. Він змирився зі своєю долею.
Але доля, мабуть, вирішила, що Валерію настав час струснутись. Одного чудового дня на СТО, де він працював, з’явилася вона – новий майстер Вероніка.
Вероніка була повною протилежністю Галини: легка, смішлива, з рудим волоссям та чарівною посмішкою. Вона одразу внесла пожвавлення в похмурі будні автосервісу, немов яскравий промінь сонця, що пробився крізь хмари.
– Ух ти, Валерію! Який ти молодець! – захоплено посміхалася Вероніка, спостерігаючи, як Валерій перебирав двигун у черговій машині. – Такий майстер! Прямо золоті руки!
Валерій від несподіванки мало не облив себе маслом. Він не звик до компліментів – вдома їх не почуєш.
– Та годі, що вже там, – ніяково пробурмотів Валерій, відчуваючи, як червоніє. – Звичайна річ…
– Не прибідняйся! – буркнула Вероніка. – Я бачу, ти справжній професіонал. Поталанило твоїй дружині з таким чоловіком!
Валерій тільки хмикнув, подумавши про себе: “Якби ще дружина це цінувала…”
З появою Вероніки Валерій наче ожив. Він почав стежити за собою, навіть купив новий одеколон, правда на заначку і потай від Галини, звичайно, сховавши його в гаражі за банками із соліннями. На роботу тепер ходив із посмішкою. Колеги тільки дивувалися: куди подівся той Валерій, якого вони знали?
– Ти що, Валерію, закохався? – пожартував якось Петрович, давній приятель і товариш по посиденькам. – Так, дивишся, скоро і на риболовлю з нами поїдеш.
– Та ну тебе, – відмахнувся Валерій, але в душі щось тьохнуло.
Невже й справді закохався? У його ж роки?
Вероніка часто заводила розмови про сімейне життя, свободу, щастя. Її слова падали на благодатний ґрунт – Валерій вбирав їх, як губка.
– Валерію, а чому ти досі з дружиною живеш? – спитала вона якось під час обідньої перерви. – Діти вже дорослі, що тебе тримає? Невже не хочеться пожити для себе?
Валерій тільки зітхнув, з тугою дивлячись у вікно:
– Ех, Вероніка, ти Галину не знаєш. Вона мене не відпустить. Швидше місяць з неба впаде, аніж я від неї піду.
– Та облиш ти, – махнула рукою Вероніка. – Немає безвихідних ситуацій. Хочеш, я тобі допоможу?
– Як? – здивувався Валерій.
– А ось побачиш! – підморгнула Вероніка. – Головне, довірся мені.
Тим часом Галина почала щось підозрювати. Валерій став часто затримуватись на роботі, від нього пахло незнайомими парфумами, та й взагалі він якось підозріло повеселішав. Навіть почав щось насвистувати вранці, чого з ним не траплялося давно.
– Валерію, ти мені часом не зраджуєш? – прямо запитала вона одного вечора.
– Що ти, Галинко! Як так можна! – обурився Валерій. – Просто на роботі справ багато. Ось новий майстер прийшов, Вероніка звуть. Потрібно в курс справи вводити…
– Вероніка, значить, – сказала Галина, примруживши очі. – І часто ти вводиш її, в курс справи?
– Та ні, що ти, – закашлявся Валерій. – Звичайні справи, нічого особливого.
Галина недовірливо подивилася на чоловіка, але відступила. Однак Валерій зрозумів: ще одна така ситуація, і він влипне.
А Вероніка тим часом вигадала план: знайти нареченого для Галини! Нехай вона сама кине Валерія.
– Слухай, Валерію, а давай підішлемо до твоєї дружини якогось мужика? – запропонувала вона, блискаючи очима. – Хай закохається і сама тебе відпустить!
Валерій спочатку здивувався від такої пропозиції. Він уявив, як Галина закохується в когось іншого, і чомусь йому стало не по собі.
– Та ну, нісенітниці якісь, – спробував відмахнутися він. – Хто на це погодиться?
– А ось і ні! – тріумфально заявила Вероніка. – У мене вже є кандидат. Пам’ятаєш Степана Петровича? Він давно сам, та й мужик видний. Чим не наречений для твоєї Галини?
План дозрів швидко: Валерій спеціально зламає пральну машину, скаже, що сам полагодити не може, і запросить Степана. А там уже як піде!
Увечері Валерій взявся за пральну машину. Він так захопився процесом, що не помітив, як Галина зайшла у ванну.
– Це що таке? – грізно спитала вона, дивлячись на техніку.
Валерій здригнувся від несподіванки, ледь не випустивши викрутку.
– Та ось, машинка зламалася, – пробурмотів він. – Я тут думаю, може, Степана покликати? Він у цій справі майстер.
Галина підозріло подивилася на чоловіка, але зненацька погодилася:
– А ти що не можеш? А взагалі добре, клич свого Степана. Тільки щоб до завтрашнього вечора все працювало!
Степан з’явився наступного дня, при повному параді: поголений, з букетом квітів “для господині».
– Здрастуйте, Галино Петрівно, – розплився в посмішці Степан, вручаючи квіти. – Ось прийшов вашу пральну машинку подивитися.
Галина, явно здивована такою увагою, зніяковіла.
– Ой, та що ви, не варто… Проходьте, он вона, бідолаха, стоїть.
Валерій спостерігав за цією сценою, почуваючи себе режисером якоїсь безглуздої комедії. Але справа була зроблена – Степан приступив до ремонту, а Галина раз у раз зазирала у ванну, нібито перевірити, як ідуть справи.
А Вероніка тим часом вже подумки приміряла фату і вибирала букет. Вона була впевнена: ще трохи, і Валерій буде вільний!
– Ну як, спрацювало? – з нетерпінням питала вона щодня Валерія.
– Та ніби нормально, – невпевнено відповів той. – Степан тепер часто заходить, то одне полагодить, то інше…
Але життя, як завжди, внесло свої корективи. Валерій раптом помітив, що Галина почала частіше відлучатися з дому, чепуритися перед дзеркалом. У її очах з’явився якийсь особливий блиск. Він не на жарт стривожився: невже план спрацював надто добре?
– Галю, у тебе хтось з’явився? – спитав він одного вечора, набравшись сміливості.
Галина подивилася на нього з лукавою усмішкою:
– А що, помітно?
Валерій відчув, як земля йде з-під ніг. Він не сподівався, що дружина так легко зізнається!
– І хто ж він? – запитав Валерій, відчуваючи.
– Та той самий, кого ти підіслав, нерозумний ти мій! – засміялася Галина. – Думав, я не здогадаюся?
Валерій стояв приголомшений, не знаючи, що й сказати. А Галина раптом стала серйозною:
– Знаєш, Валерію, а я ж усе зрозуміла. І про твою Вероніку, і про цей безглуздий план із Степаном. Думав, я не зрозумію, так?
Валерій відчув, як червоніє від сорому. Він стояв, ніби школяр перед строгою вчителькою, не знаючи, куди подіти очі.
– Галю, я… – почав він, але дружина зупинила його.
– Мовчи вже, конспіраторе. Знаєш, а Степан же ж виявився нічого. Уважний, дбайливий. Не те, що деякі!
Валерій відчув ревнощі. Невже він справді втрачає Галину? Ця думка виявилася несподівано неприємною.
– І що тепер? – спитав він, боячись почути відповідь. – Ти… З ним залишишся?
– Звісно! Квартиру в тебе заберу, живи, де хочеш!
– Це як так? Ти не маєш права виставляти мене, це квартира моєї бабусі! – вигукнув чоловік.
Галина засміялася, та так, що Валерій мимоволі й сам посміхнувся, хоч і не розумів, що тут смішного.
– Ох, Валерію, Валерію! Двадцять три роки разом, а ти так і не зрозумів мене. Та нікуди я від тебе не подінуся!
І тут Валерія ніби прорвало. Він почав розповідати Галині все: про свої почуття, про те, як йому не вистачало уваги та ласки, про Вероніку та її плани.
– Розумієш, Галю, я ж не хотів нічого такого. Просто… Просто мені здавалося, що я тобі як меблі. Начебто і потрібний, але тільки щоб стояти тихенько в кутку і не висуватись.
Галина слухала мовчки, не перебиваючи. Її обличчя пом’якшилося, і Валерій раптом побачив у ній ту дівчину, в яку закохався багато років тому.
– А ця Вероніка, вона просто була добра до мене, розумієш? – продовжував Валерій. – Я і сам не помітив, як почав чекати на зустріч з нею, її посмішки, її компліментів…
– І вирішив мене позбутися? – тихо спитала Галина.
– Ні! Тобто… Я не знаю, чого я хотів. Просто заплутався.
Коли Валерій закінчив свою сповідь, у кімнаті запала тиша. Він чекав реакції дружини, готовий до всього – до галасу, сліз, навіть до того, що вона виставить його з дому. Але Галина раптом обійняла його, міцно-міцно.
– Пробач мені, Валерію, – прошепотіла вона. – Я ж правда думала, що так про тебе дбаю. А насправді мало не втратила.
Вони проговорили всю ніч. Вперше за довгі роки вони по-справжньому почули один одного. Галина зізналася, що її строгість – це страх втратити коханого чоловіка.
– Знаєш, Валерію, а я ж в дитинстві надивилася, як батько вічно по жінках бігав, гульбанив… Я тоді поклялася, що не допущу такого у своїй родині. От і перестаралася, мабуть.
А Валерій розповів, як йому не вистачало простого людського тепла, як він мріяв, щоб дружина пишалася ним, а не тільки критикувала.
– Я ж щоразу, коли щось робив по дому, сподівався почути від тебе добре слово. А ти тільки зауваження робила – тут не так, там не так…
На ранок вони обидва відчували себе спустошеними, але в той же ж час – напрочуд близькими один одному, як у перші роки шлюбу.
– Знаєш, Галю, а я тебе досі люблю, – сказав Валерій, дивлячись, як перші промені сонця пробиваються крізь фіранки.
– І я тебе, – посміхнулася Галина. – Давай почнемо все спочатку, га?
Валерій кивнув, відчуваючи, як у грудях розливається тепло.
Вранці вони прокинулися іншими людьми. Галина вперше за багато років приготувала Валерію сніданок, не зробивши жодного зауваження. А Валерій, йдучи на роботу, вперше за довгий час поцілував дружину.
На роботі на нього чекав сюрприз. Вероніка, сяючи, оголосила, що виходить заміж. За кого б ви думали? За Степана!
– Уявляєш, Валерію, – щебетала вона. – Поки ми з тобою тут плани будували, я з Степаном так зблизилась! Він такий чудовий, такий уважний!
Валерій тільки головою похитав. Ось воістину, невідомі шляхи Господні!
– Я радий за вас, правда, – щиро сказав він. – Ви чудова пара.
– А як у тебе з Галиною? – запитала Вероніка. – Все вийшло?
Валерій посміхнувся:
– Так, вийшло. Тільки не так, як ми планували.
Він розповів Вероніці про розмову з дружиною, як вони вирішили почати все спочатку.
– Знаєш, я раптом зрозумів, що весь час любив Галину. Просто ми обоє забули, як показувати свої почуття.
Вероніка уважно вислухала його і раптом засміялася.
– Ну ось, влаштували ми з тобою, звісно! Тепер головне, щоб решта мужиків не почали своїх дружин до Степана відправляти на перевиховання.
Валерій теж засміявся, уявивши цю картину.
А ввечері вдома на нього чекав ще один сюрприз. Галина зустріла його з усмішкою:
– Валерію, а давай на риболовлю з’їздимо? Ти ж давно хотів.
Валерій не повірив своїм вухам.
– А як же твоє “ніяких рибалок”? – обережно спитав він.
– Ану його, – махнула рукою Галина. – Життя одне, чого ми тут сидимо? Поїхали, світ побачимо!
І вони поїхали. Вперше за довгі роки удвох, як у молодості. Галина навіть навчилася рибу ловити, чим чимало здивувала місцевих рибалок.
– Дивись, – шепотілися вони, – Валери дружина, виявляється, не тільки командувати вміє. Он як спритно вудкою орудує!
А Валерій сидів поруч із дружиною на березі річки, дивився на захід сонця і думав про те, як іноді дивно складається життя. Хто б міг подумати, що безглуздий план звільнення від дружини призведе до того, що вони з Галиною знову відкриють один одного?
– Що замислився? – спитала Галина, пригортаючись до його плеча.
– Та ось, думаю, як я раніше не розумів, який скарб мені дістався, – усміхнувся Валерій.
– Ех, Валерію, – зітхнула Галина. – Ми обоє рябоє. Але нічого, надолужимо!
І вони справді почали надолужувати. Галина пом’якшала, перестала контролювати кожен крок чоловіка. Валерій, у свою чергу, почав більше допомагати вдома, але вже від душі.
Вони стали частіше вибиратися кудись разом – то в кіно, то в парк, а одного разу навіть поїхали на море. Сусіди тільки дивувалися, дивлячись на пару, що так змінилася.
– Глянь, – шепотілися бабусі біля під’їзду. – Як голубки. Хто б міг подумати!
А Валерій… Валерій зрозумів, що іноді треба просто поговорити від душі. І що справжнє кохання може пережити будь-які випробування, навіть якщо ці випробування ти створюєш сам собі.
Щовечора, засинаючи поряд з Галиною, він думав про те, як йому пощастило. І про те, що щастя було поряд весь цей час – треба було лише простягнути руку.
А на весіллі у Вероніки та Степана вони танцювали так, що молодь заздрила! І дивлячись на щасливі обличчя наречених, Валерій подумав, що, можливо, його безглуздий план таки приніс комусь користь.
– Дякую тобі, – прошепотів він Вероніці, коли вони з Галиною йшли зі свята.
– За що?! – здивувалася та.
– За те, що допомогла мені знову закохатися у власну дружину, – посміхнувся Валерій.
І вони з Галиною пішли додому, тримаючись за руки, прямо як молодята.
Попереду на них чекало нове життя – життя, в якому вони нарешті навчилися цінувати один одного…