День у Лідії Михайлівни не вдався з самого ранку.
Спочатку вона не встежила за кавою і вона вилилася на плиту. Довелося зранку її мити.
Потім вона забула вимкнути телевізор, довелося повертатися на півдорозі додому. Вона майже бігла назад додому, переживаючи запізнитися на роботу.
Вимкнувши вдома телевізор жінка озирнулася, переживаючи, що ще щось забуде. Але здається все було гаразд.
Лідія знову вийшла на вулицю і побачила, що їхня літня сусідка ледь піднімає важку сумку на коліщатках на сходи, видно повертаючись з базару.
Вона швидко допомогла їй і побігла на роботу. Лідія Михайлівна добігла до переходу і запізнилася на зелене світло, довелося чекати.
А час невблаганно йшов до восьмої години.
– Ох, самотність дається взнаки, розслабилася зовсім, – подумала вона і прискорила крок.
Була рівно восьма, коли жінка майже підійшла до пошти, хоч завжди приходила на п’ять хвилин раніше.
І, знову зупинившись, Лідія раптом зашпорталася на рівному місці і опинилася на землі.
Але найгірше було те, що назустріч їй ішли люди, і її незграбна спроба швидко встати виглядала дуже некрасиво і дивно.
Правда одна жінка співчутливо сказала:
– Не біда, буває й гірше, – і подала їй руку.
І ці слова заспокоїли Лідію Михайлівну. Подякувавши жінці, за допомогу, вона шмигнула у двері пошти, які вже були відчинені.
– Запізнилася, – засмучено подумала Лідія.
– Іди оброби коліно, – сказала їй колега. – Бачили ми твої пірети, там в аптечці все є.
Лідія Михайлівна пішла, ну а потім одразу включилася в робочий процес, уже працювала у звичайному ритмі, забувши про ранкові негаразди.
Але тут її попросили замінити одну зі співробітниць, яка відпросилася до стоматолога.
Насправді Лідія Михайлівна працювала бухгалтеркою, але ніколи не відмовлялася допомагати, колектив у них був невеликий, але дружній.
Ось і зараз сиділа вона на прийомі та видачі посилок. Майже не дивлячись на чергового клієнта, вона взяла простягнутий паспорт, всередині якого було повідомлення на посилку.
Відкривши паспорт, Лідія Михайлівна чомусь спочатку подивилася в документі дату народження.
– Ой і в мене таке ж саме число, цей же ж місяць, і цей же ж рік народження, – подумала жінка.
Але вона вже знала, давно знала таку людину, яка народилася з нею в один день. А далі вона прочитала:
– Павло Аркадійович Петряк.
І він одразу постав у неї перед очима так, як вона, Ліда, запам’ятала його на випускному вечорі: у темно-сірому костюмі, зі стрічкою випускник…
Вона підвела голову і здивовано глянула на клієнта:
– Павлик, ти?! Як ти тут?! – усміхнулася вона імпозантному чоловікові, який абсолютно не був схожий на того молодого Павлика, а схожий він був на свого батька Аркадія Сергійовича.
Його ж, Павлика колись давно і знала Лідія, як людину, що народилася одного з нею дня.
– Лідо, Назаренко, невже це ти?! Як, ти що повернулася у рідне місто?
– Так, давно вже. Спочатку в мене чоловіка не стало, потім і батько зліг, а діти виросли, та онуків поки що для мене не планують, роблять кар’єру.
– А я вже дід, моєму внуку Павлику майже два роки.
Вони дивилися один на одного і посміхалися.
– Ох скільки ж років ми не бачилися, Лідочко, давай-но ввечері зустрінемось, у парку, в тому місці, де колись були наші улюблені гойдалки, пам’ятаєш де?
Лідія, побачивши, що молодий чоловік, що стояв за ним, нервується, сказала видаючи йому посилку:
– Давай, правда я сьогодні на заміні, колега зараз на прийомі у стоматолога, якщо вона вчасно повернеться то я о шостій вільна. Але якщо запізнюся, чекай, я обов’язково прийду.
І забравши посилку, Павло пішов.
Молодику вона швидко видала його невелику посилку і нарешті розслабилася. Більше клієнтів поки що не було.
– Ну ось, мої ранкові непорозуміння плавно переросли у сюрпризи, хто б міг подумати, що ми з Павлом ось так несподівано зустрінемося.
І вона згадала, як у них в дев’ятому класі було кохання, перше кохання, але потім Павла батьки перевели до іншої школи, бо вони переїхали в інший район міста.
Вони деякий час зустрічалися іноді, але потім якось потихеньку розлучилися, від обох їхні батьки вимагали вчитися як слід, і забороняли вечорами гуляти.
Так і зійшло нанівець їхнє кохання, а може просто дитяча закоханість? Про справжнє кохання Лідія дізналася пізніше, коли вже навчалася в університеті, і там зустріла майбутнього чоловіка і полюбила, як вона тоді вирішила, вже по-справжньому, по-дорослому.
Вони з Володею прожили разом 28 років, у них двоє дітей, син і дочка. Але 2 роки тому його раптово не стало.
І хоч і був він старший за неї, проте відхід у його віці була несправедливо раннім.
Діти вже відучилися, син одружений і дочка одружена. Правда, поки онуками вони її не радували, але Ліда і не поспішала ставати бабусею.
Вона жила одна, і самотність їй поки не була в тягар, бо ж вона ще працює, та й частенько зустрічається з друзями, особливо в літній період.
А взимку, вона любила ходити в кафе, частенько ходила на концерти й вистави.
Чоловік забезпечував родину добре. І хоча надлишків у них ніколи не було, але на брак фінансів Лідія ніколи й не скаржилася.
Людей на пошті практично не було. Тому вона із задоволенням поринула у свої дитячі спогади.
Але невдовзі повернулася від стоматолога колега, і вона пішла в кабінет.
Лідія о шостій годині закінчила роботу і вирушила в парк, саме до того місця, де колись були їхні улюблені гойдалки.
Вона побачила Павла здалеку і поспішила. А коли вона підійшла, той обійняв її і закружляв.
Та й якось так сильно закружляв, адже він здоровий, а вона невисока.
І десь раптом далеко-далеко в душі в неї знову з’явилося те перше хвилююче почуття, яке виникло тоді, у неповних сімнадцять років.
І вони з Павлом одразу почали шукати на землі хоч якісь сліди від гойдалок, які тут колись були, але, на жаль, їх не було
– Павлику, а може ми помилилися, давай розширимо коло пошуку, – засумнівалася Ліда.
– Ні ми стоїмо точно на цьому місці.
Він зробив крок праворуч:
– А ось тут взагалі ніяких ознак уже не видно.
Але вони не дуже засмутилися, постоявши там ще кілька хвилин, потім довго гуляли і розповідали один одному про себе.
– Я, опинившись в іншій школі, довго звикав до нового класу, але так до самого випуску цей клас так і не прийняв.
На випускному я був лише на урочистій частині, – казав він, ніби це трапилося вчора, адже в його голосі досі чулася образа.
Однак він не сказав Лідії про те, як переживав розлуку з нею, як сварився з батьками через їхній переїзд, який батькам нічого практично не дав.
Тільки батько тоді вдало влаштувався на роботу, а мамі довелося поміняти місце роботи кілька разів.
А він про Ліду згадував ще дуже-дуже довго. Та й цього він казати їй не став.
– Я вступив на навчання, навчався добре, спочатку працював на заводі, а потім, трохи пізніше, коли заводу не стало, відкрив свій бізнес, потроху розкручувався, і зараз маю достатньо грошей, щоб утримувати себе й доньку студентку.
Син моєї допомоги вже не потребує.
– А дружина? – здивовано спитала Лідія.
– Дружини не стало три роки тому. Ну а син кажу ж у мене пішов у науку, одружився і зараз викладає в університеті, де й навчався. Та й підробляє в інтернеті. А дочка закінчує інститут, зараз у неї практика у дитячій поліклініці. Ось і вся моя біографія…
…І з того самого дня у вихідні вони тепер гуляли містом, кілька разів їздили на екскурсії.
Їм було дуже цікаво.
Лідія і не помітила, як вона втягнулася в це цікаве життя. Їй подобалося проводити більшу частину часу поза домом.
Але літо добігало кінця, і вони час від часу ходили один до одного в гості, а в другій половині вересня поїхали у місцевий санаторій.
Було бабине літо, стояла чудова погода, і вони цілодобово були один з одним.
Але тиждень пролетів швидко. Повернувшись у місто, вони чомусь уже не хотіли розлучатися.
– Невже таке буває і кохання повертається? – питав Павло.
– Ну, якщо воно до нас повернулася, – відповіла йому Ліда. – Значить буває, і я зовсім не шкодую про це.
Тепер у нашому житті щастя.
Я дуже любила свого чоловіка, люблю своїх дітей. А ось усіх своїх онуків і твоїх і моїх ми, як я розумію, будемо вже любити разом.
– Ну тоді я завтра приведу на оглядини свого онука Павла. Він уже великий, йому майже два роки.
Маленький Павлик за тиждень уже звик до Ліди, і називав її бабусею.
На Різдво вони зібралися у квартирі Павла, вона була величезною, чотирикімнатною. З цієї нагоди приїхав і його син з сім’єю і дочка, і діти Ліди.
Познайомивши своїх дітей між собою, Павло з Лідією пояснили, що житимуть разом, і Павлика та майбутніх онуків теж виховуватимуть разом.
Минув рік, і у Павла з Лідією один за одним з’явилися два онуки Роман та Ігор та онука Ганнуся.
І незабаром вони, як і обіцяли, стали займатися їх вихованням.
Щоденні прогулянки з онуками в них були за розкладом, але бабуся з дідусем із задоволенням проводили з ними час і тоді, коли у тат і мам були справи, а таке бувало досить часто. Тому чим старші ставали онуки, тим частіше вони бували у дідуся з бабусею, і тим цікавіше було спілкування бабусі та дідуся з онуками.
Їхнє життя весело мчало вперед разом з маленькими бешкетниками, які не давали їм розслабитися…