— Спокійніше, дочко, спокійніше! Я нічого не розібрала. Повільніше говори, повільніше.
— Мамо, ну, він… Я не хочу з ним більше жити. Правда, не хочу. Набридло. Просто тут вже сидить, ти розумієш? Гординя ця – його спроби щось комусь довести… Я не можу. Крім розлучення, я не бачу більше виходу.
— Олено, ну що надумала?! Як так можна?.. А хлопчики як?! Ти про Андрійка подумала?
– Мамо! Ми про це вже говорили! Не треба навіть зарікатися… Дітям буде зі мною краще. Я дозволю йому… Зустрічатися з ними. Якщо цей… Цей… Якщо він сам захоче, звісно.
Зінаїда Євгенівна розмовляла з дочкою ще кілька хвилин, поки телефон коротко не завібрував, що означало кінець розмови.
Олена завжди була такою — ні привіт, ні бувай, і відразу інформацію такими пластами, що тільки встигай аналізувати…
Зітхнувши, вона встала і вирушила до хлопчиків. Це були її онуки, Вітя, старший, і Андрійко, ще зовсім маленький, але вже серйозний, задумливий і розвинений не по роках. Він уже на всю сам читає казки, а йому тільки 5.
Вітя теж розумний хлопець. Закінчує восьмий клас і радіє канікулам, нескінченно пропадає у дворі і на морі — зручно, коли від бабусиної квартири йти всього нічого. Для молодого здорового хлопця недалеко, звісно.
– Хлопчики, їсти хочете?
Андрійко підняв погляд на бабусю і мовчав, чогось чекаючи, а Вітя не почув, і знявши з вуха навушник і відволікаючись від телефону, перепитав:
— Що бабусю?
— Їсти, кажу, будете?
Хлопці переглянулися, посміхнулись і кивнули водночас.
«Як дві краплі води один на одного схожі…», — подумалося Зінаїді Євгенівні, і посміхнувшись у відповідь онукам, вона вирушила на кухню, розливати по тарілках борщ.
Вдома у Мельників, а саме таке прізвище носили внуки Зінаїди і, звичайно, Олена з Михайлом, не було прийнято базікати під час їжі, тож бабусі нічого не заважало роздумувати про всю цю ситуацію, сидячи за столом із тарілкою супу.
А подумати було про що. Цілком безглузда давня сварка Михайла та Олени поставила шлюб у настільки важке становище, що Зінаїді довелося терміново забирати онуків до себе додому під приводом того, щоб вони провели канікули на морі в Одесі.
А Михайло з Оленою, посварившись, роз’їхалися по різних квартирах – Михайло переїхав до друга, а Олена, спробувавши вирушити з дітьми до своєї мами, отримала різку відмову і прохання поки відпочити самій, наоодинці і постаратися вирішити все з чоловіком.
Причому було б ще зрозуміло, що не поділили, так ні… Як діти малі, слово за слово, око за око, потім давай сваритися. Словам Олени Зінаїда Євгенівна, навіть будучи її матір’ю, вірила з великою обережністю, бо як навчена досвідом жінка розуміла, що було все зовсім не так, як розповість тобі кожна зі сторін. Така людська природа!
Тим часом діти знали про все так, як було насправді. Вітя звик до постійних сварок один на одного у батьків вдома, і тут, у бабусі, навпаки розвіявся і розцвів, а Андрійко… З ним все було не так просто.
Логічно було припустити, що через вік всю серйозність сварки він зрозуміти не міг. Та й звідки йому зрозуміти і в правду, у п’ять років! Але іноді очі маленького чоловічка сяяли таким сумом і задумливістю, що Зінаїді Євгенівні здавалося, що він розуміє, напевно, і більше своїх дорослих батьків… Просто не має можливості це показати.
Коли з супом, нарешті, закінчили, Вітя попросився надвір, гуляти з друзями, а Андрійко, як і кожен молодший брат, потягнувся за ним.
Незважаючи на різницю у віці аж у 8 років, Вітя не відчував ніяковості у спілкуванні з братом і спокійно взяв із собою.
Побажавши гарної прогулянки, Зінаїда Євгенівна їх спокійно відпустила. Ці двоє не пропадуть. На відміну від їхніх батьків…
Жінка ще під час обіду вирішила, що тепер стратегію спілкування із подружжям треба міняти. Якщо до цього вона дотримувалася акуратного нейтралітету і ізолювалася, не лізла у внутрішню сварку, то тепер, після ранкових слів Оленки про розлучення… З цим треба щось робити.
Діти не можуть рости в неповній родині, коли й батько і мати — добрі здорові люди, які просто щось не поділили у дрібній сварці. Маячня і нонсенс… Вона набрала номер дочки.
– Олено? Алло, доню, привіт. Ні, ні, у дітей все гаразд! І в мене тим паче. Все чудово, не турбуйся.
У вас із Михайлом як? Дзвонив він? Так… Так…. А ти йому? Дочка, ну!.. Ясно. Ну, дивись.
Тут хлопці за вами нудьгують. Ключове слово – за вами! Так що дзвони Михайлу…
Стій, я сказала! Дзвони Михайлу і приїжджайте завтра до обіду. У вас якраз вихідний, може, і хлопців заберете, якщо помиритеся.
А то я вже не в тому віці, як-не-як, другий тиждень вони в мене. Ну все, все… Цілую! Чуєш, щоби подзвонила йому! І приїхали разом. Поодинці не пущу вас… Ну все, біжи, дочко. Люблю тебе!
Телефон вже вдруге за сьогодні коротко завібрував та закінчив дзвінок. Але ненадовго — Зінаїда Євгенівна, як вже було сказано, була досвідченою жінкою. Тепер настала черга дзвонити Михайлу.
Коли басовитий чоловічий голос вигукнув у слухавку “Алло!”, Зінаїда Євгенівна зібралася з духом і заговорила знову:
— Михайло? Привіт, це Зінаїда Євгенівна.
— Ой, вибачте, не впізнав. Привіт! Дивно, чомусь ви не записані в мене… Новий телефон завели?
— Михайло, та ти чого, синку… Сам же подарував! Кілька місяців тому. До сварки…
— Точно, Зінаїдо Євгенівно. М-так… У хлопців все гаразд? Не дістають вас, нормально поводяться?
— Хлопчики як янголята! Але я не через них дзвоню. Вибач, що я лізу не в свою справу, але що у вас таки трапилося?
Я питала у Оленки, але ніяк вона пояснити не може. Давай чітко, по-чоловічому, не приховуючи. Гаразд? — по той бік трубки почулося тривале сумне зітхання.
— Гаразд, Зінаїдо Євгенівно… Розумієте, я не знаю навіть що й думати! Я зовсім у роботі весь, навіть ось вас записати забув, вдома буваю мало, та й ось…
Востаннє, перед… Ну, перед сваркою, приїхав, значить, а до мене Андрійко поліз, розповідати, значить, що прочитав. А я щось не в настрої був, та й попросив пізніше, мовляв, втомився я.
Спокійно попросив, Андрійко все зрозумів, він же розумний хлопець. А ось Олена… Вона завелася, вибачте мені, Зінаїда Євгенівно! Вона давай сваритися, показувати своє невдоволення..
А я втомлений, міг би зам’яти, обійняти її, до себе притиснути. Теж як не розумний, давай на неї насідати… Ну і ось. Це я винен, вибачте, тітко Зіна.
– Обидва…, обидва винні. Значить так! Завтра чи сьогодні ввечері обов’язково, чуєш, обов’язково дзвониш Оленці. І приїжджаєте до мене разом, тут за обіднім столом все вирішимо.
Вона ж, донька, вже розлучатись планує… А діти як же?! Як же хлопчики? Тож обов’язково! Поодинці не пущу, заїдь за нею, з квітами, гарними.. Як на перше побачення. Зрозумів?
— Зрозумів, Зінаїдо Євгенівно! Розлучення… Це вона так сказала?.. — тремтячим голосом забелькотів Михайло.
– Все завтра, все завтра! Все, біжи! Тут дітки повертаються…
І востаннє за сьогодні телефон завібрував і замовк. Про дітей Зінаїда обманула — їм ще гуляти і гуляти, а ось вона… Усі сили витратила на організацію перемир’я, та ще їсти приготуй, прибери, з Андрійком посидь. Все-таки, вона вже немолода.
Вона втомлено опустилася на ліжко і, навіть не встигнувши відреагувати, заснула до вечора. До завтрашнього обіду залишалося зовсім мало…
Коли наступного дня вони зайшли до хати, гарні, Оленка — у гарній червоній сукні, а Михайло, хоч і простіше, але теж ошатний, у будинку виразно запахло напругою.
Вони, як і обіцяли, приїхали разом. І Михайло, на його честь буде сказано, подзвонив перший і справді подарував квіти. Але, здається, це не допомогло.
Зінаїда Євгенівна кілька разів ловила на Михайлу неприємний погляд доньки. Щоб від нього втекти, Михайло пішов до дітей, а Олена сіла на кухні, закинула ногу на ногу і також напружено, невдоволено поглянула на матір:
— Ти бачиш? Негідник!
Але Зінаїда Євгенівна, спеціально пошумівши посудом, лише помахала дочці пальцем.
– Або ви миритеся, або хлопчики залишаються в мене.
А Олена тільки пирхнула.
Настав час було обідати.
— Хлопці, йдіть їсти, все холоне! — гукнула Зінаїда, і всі розсілися.
Кілька разів Михайло намагався розговорити дітей, але ті, шкірою відчуваючи зростаючу напругу, відповідали однозначно або взагалі бурмотіли щось невизначене.
Андрійко здебільшого мовчав, і навіть не їв, уважно дивлячись на батьків. А Зінаїда все чекала, коли почнеться. Ідея запросити цих двох на спільний обід уже не здавалася такою блискучою.
— Бачите, хлопці, який у вас тато… То часу на сім’ю не знаходить, то ось знаходить, а вже надто пізно… Так, Михайло?!
Чоловік акуратно поклав вилку на тарілку, видихнув, і відповів тим же запобігливо-різким тоном:
— Ну, ваш тато, принаймні, утримує сім’ю і не скаржиться на свою дружину кому попало… На відміну від деяких.
– Що?! Та ти…
І тільки Зінаїда Євгенівна збиралася вставити слово, як Вітя, підвівся, мовчки кивнувши бабусі, залишив недоїдену тарілку на столі і потягнув за собою брата.
Але Андрійко затявся, і Вітя, зітхнувши, пішов сам. Тільки сказав:
– Я піду. Не можу тут перебувати. Вибачте. — і сумно зітхнув, гримнувши вхідними дверима в тиші, що дзвенить.
— Бачиш, що ти накоїв, Михайле?!.. Вітя! — Олена, встала, і вже було кинулася за старшим сином, як трапилося ще щось несподіване.
Заговорив Андрійко:
— Мамо, тату… Навіщо ви так? Що ви робите? Що сталося? Я не розумію. Мамо, навіщо? Тату? Це ми з Вітею? Вибачте…
Він, уже не стримуючись, заплакав навзрид і побіг за старшим братом. Але тут його перехопила рука батька. Вони обійнялися.
Олена, в цій зовсім невідповідній червоній сукні вагалася, стоячи окремо… По її щоці прокотилася одна сльоза, потім друга. І заплакавши, вона кинулася до своєї сім’ї.
— Михайле, вибач! Андрійку! Вибачте мені!.. Це все я!
Вони так і стояли втрьох, плачучи, і відчуваючи як стінка нерозуміння і образи руйнується між ними.
На порозі квартири стояв Вітя, що повернувся на вигуки матері, і спостерігав за цим. А потім підійшов та приєднався.
Нарешті важка атмосфера, що панує вдома, впала, впала, зникла разом з усіма безглуздими образами. Зінаїда Євгенівна відчула, що теж плаче.
І разом зі сльозами до всіх, що стояли на невеликій, тісній кухоньці, прийшло розуміння.
Немає нічого важливішого за сім’ю. І що іноді дитяча мудрість, безпосередність, сила дитячих слів сильніша за всю раціональність, логічність і показушність світу дорослих.