Ірина вже сто разів пошкодувала, що прийшла на цю зустріч випускників.
Минуло рівно двадцять років після останнього дзвоника в школі, де вона навчалася, і їхній колишній клас вирішив вкотре зустрітися й відзначити цей ювілей.
Спершу все було нормально. Як завжди, орендували стіл у кафе, посиділи, позгадували, посміялися.
Потім всі почали розходитися хто куди, розділившись на дрібні компанії.
Ось і вони, три колись найкращі подружки, перебігли в інше кафе, сіли там за столик у куточку, замовили ще ігристого, і почалося…
– А мій, дівчатка, він такий! Він мені разів п’ять уже зраджував!
– Ти його, що, прямо, бачила за цим?
– Ні, звісно. Він же ж у мене такий… Постійно викручується. Але ж я відчуваю, що щось не те. У мене на це діло інтуїція.
– І в мене також інтуїція! Я його навіть кілька разів виставляла з дому. Бо теж майже ловила, але не до кінця, і тепер шкодую. Живу з ним, а іноді так хочеться його виперти з квартири. А потім подумаєш – як же ми ділитимемо її, цю саму квартиру? Та й діти звикли до батька.
Ірина з тугою слухала одкровення своїх подруг, і в неї вуха згорталися в трубочку. Хотілося встати, попрощатися і піти, але… Щось її стримувало. Напевно, ігристе зробило свою справу, незвичні лінощі найшли на неї, і давай нашіптувати на вухо:
– Не поспішай, Іриночко, посидь ще, відпочинь від домашніх справ. Тут – просто звичайна жіноча балаканина, а вдома – безлад, який вже, напевно, знову влаштували діти.
– А ти чого мовчиш? – раптом схаменулися і звернули на неї увагу Ольга з Тетяною. – У тебе як з чоловіком? Нормально?
– Так, нормально… – махнула вона ліниво рукою. – Все нормально…
– А як нормально? Не сваритися з ним часом?
– Раніше – сварилися, а зараз… Навіщо?
– І що, він у тебе, прямо весь такий зразковий, що й сваритися тепер нема через що? – Здивовано дивилися на неї дівчата.
– Ну, як вам сказати, зразковий він, чи ні… – Ірина хмикнула, і задумалася на кілька секунд. – Різний він, дівчатка.
– І прямо весь такий чесний?
– О-о-о! – Ірина посміхнулася. – Він у мене дуже чесний. Навіть надто.
– Та годі тобі! – засміялися подруги. – Чоловіків дуже чесних не буває. Та й просто чесних – раз-два й усе.
– Бувають-бувають такі, – засміялася Ірина. – Коли він мені вперше мало не зрадив, то одразу того ж дня й зізнався.
– Іринко, – каже. – Я сьогодні на роботі ледь тобі не зрадив. Знаю, що тобі “добрі жіночки” все розкажуть, тому одразу кажу – у нас нічого не було, я вчасно схаменувся!
– Вчасно схаменувся?! – ахнули від такого зізнання подруги. – А ти що?
– А що, я? – Ірина знизала плечима. – Я ж із великим животом тоді була. Першу дитину чекала. Чоловік у мене в сенсі ну цього самого дуже охочий, а мені вже не можна було… Ну, я подумала – подумала, та й вибачила.
– Ти зовсім, чи що?! – витріщили на неї очі обидві подруги. – Він же ж тобі сам зізнався, а ти… Вибачила?
– Тому й вибачила, що зізнався сам. Він заприсягся, що більше – ніколи собі такого не дозволить.
– Ой, людоньки… – Ольга скрушно захитала головою. – Ти у нас, що, свята? Та я б… Я б ніколи не пробачила…
– І що він, правда, ніколи собі більше не дозволив такого? – Таня теж дивилася на на неї недовірливими очима.
– Дозволив, – засміялася Ірина. – І знову, коли я вагітна була. Другою дитиною. Вісім місяців уже було. Він прийшов додому, і каже:
– Не розумію що зі мною, але я знову мало не зрадив тобі…
– Ось! – закричали подруги. – Ми ж тобі кажемо, всі вони такі! А ти що?
– Я? – Іра чомусь засміялася. – Я його, звісно, хотіла виставити. Хоч начебто й не сталося нічого, але сам факт спроби зради. Краще б він і не казав нічого. Навіщо мені така чесність? Коротше, я йому сказала збирати валізу. А він каже, ось народиш, тоді піду. А поки, хто буде з Сергійком тобі допомагати? Ну, з першим хлопчиськом нашим. Я каже, поки як сусід із тобою житиму. І до тебе не доторкнуся, якщо тобі неприємний. Але поки тобі потрібна допомога, нікуди не піду.
– От же ж… – обурено прошепотіла Ольга. – Шляхетним став. Усі вони такі. А що далі?
– А далі… – Іра знизала плечима. – Далі народила я доньку… Потім одразу заслабла. Коротше кажучи, він і замість мами у дітей був, і замість доглядальниці. Як я могла його потім виставити?
– От же ж… Все розрахував мужик… – невдоволено зауважила Таня. – Ну а зараз як у вас?
– А зараз він вдома з третьою дитиною няньчиться. І з двома старшими все розбірки має. Вони у нас спритні, всі в нього.
– А коли ти третьою вагітна була, він не зраджував?
– Ні, наче… – Ірина посміхнулася. – Більше він мені ні в чому не зізнавався. Слава Богу.
– А чого ти посміхаєшся, Іро? – обурено вигукнула Ольга. – Не зізнався, це ще не означає, що йому вірити можна. Тим більше, такому, як ти кажеш, у цій справі охочому.
– Та годі вам. Адже він не молодий уже, – знову ліниво махнула рукою Ірина. – Пʼятдесят йому. Та й діти з нього тепер майже не злазять. Ніколи йому дурницями займатися.
– Ой, дивна ти у нас, Іро, – обидві подруги посміхнулися. – Дуже дивна.
– І в чому ж я дивна?
– А в тому, що ти на життя дивишся не як усі жінки. Все посміхаєшся й посміхаєшся. Наче в тебе завжди все добре.
– Так у мене і справді – все добре! Від цього мені й посміхатися завжди хочеться.
– Та де в тебе все гаразд?! Чоловік, рахуй, двічі зрадив і дітей ціла купа! Ми знаємо, що таке діти! Це ж зовсім вже, а не життя. А пам’ятаєш, які ми раніше були безтурботні?
– Звісно, пам’ятаю! – Ірина знову весело засміялася, потім підняла келих, і сказала:
– А давайте, дівчатка, піднімемо наші келихи за них – за наших дітей! За цей вічний, але такий приємний та улюблений жах! За чоловіків, яких ми іноді пиляємо, а потім, коли вони збирають валізу, чіпляємось за них так, що ламаємо нігті. Якби не вони – діти й чоловіки – були б ми з вами вічно самотніми й вічно злими! А так у нас хоч є сенс, для чого нам жити. Чи не так?
Подруги кілька хвилин приголомшено дивилися на неї. А потім, раптом, теж усміхнулися, і рішуче підняли келихи.
– А давай, Іро, так і зробимо!
– Так!
– За нього! За цей постійний жах!
– Без якого ми жити вже не зможемо!