Аліна з Миколою познайомились в університеті. Вона, тендітна блондинка з великими очима, — хлопці завжди звертали на неї увагу. Аліна була душею компанії і просто красунею. Микола теж гарним був, високим, із чорним волоссям. Тільки ось за ним дівчата не бігали, бо він був небалакучий, стриманий. Друзі жартували над Аліною, мовляв, як така заводнеа дівчинка, як Аліна, могло закохатися в такого чоловіка. Але вона нікого не слухала — душу не обманеш.
Микола, хоч і не обсипав її компліментами, ставився до неї з особливою ніжністю та турботою. Завжди був поруч, коли їй було сумно, підтримував усі її ідеї. Загалом, ні для кого не було дивно, що після закінчення університету вони одружилися.
Сім’я у Миколи була заможна та досить консервативна. Прийняли Аліну досить прохолодно. Мати Миколи, Вікторія Павлівна, була владна жінка, з аристократичними манерами. Вона не приховувала свого скептицизму щодо вибору сина.
— Віка, ну що ти до неї так негативно налаштована, — спробував поговорити з нею батько Миколи Віктор Андрійович. — Нормальна ж дівчинка. І Миколу нашого дуже любить. Щиро.
— Та яка ж нормальна? І як її взагалі занесло до елітного університету? Та вона ж із провінції, звичайна простушка! І ніколи не зможе вписатись у наше суспільство.
А Аліна намагалася щосили сподобатися родичам чоловіка. Якщо Вікторія Павлівна просила, Аліна завжди була тут як тут. Навіть намагалася навчитися грати в бридж, улюблену гру свекрухи.
Але Вікторії Павлівні вона не подобалася. У свекрухи весь час було, до чого докопатися. То спідницю надто коротку Аліна вдягла, то нафарбувалася надто яскраво. І взагалі стиль у неї сільський. І сміється вона не так, надто голосно. І була б справа лише у Вікторії Павлівні. З усієї рідні чоловіка до Аліни нормально ставився лише батько Миколи.
Микола, бачачи переживання дружини, намагався втішити її.
— Не зважай, мама в мене завжди така, — говорив він, обіймаючи Аліну. — Але я тебе дуже люблю.
І Аліна вірила йому. Вона сподівалася, що згодом ставлення до неї рідних зміниться на краще.
Минуло три роки. За цей час у Миколи та Аліни народилася чарівна донька, яку назвали Марійкою. Здавалося, поява онуки має пом’якшити Вікторію Павлівну, але цього не сталося. Аліна, ставши мамою, наче розцвіла. Материнство неймовірно їй личило. Вона з захопленням займалася дитиною, і Марійка відповідала їй безмежним коханням. З захопленням зустрічаючи маму біля порога, варто було тій тільки зʼявитися. А Вікторії Павлівні здавалося, що Аліна зовсім не займається розвитком онуки.
Якось, під час чергового візиту Вікторії Павлівни, Аліна, як завжди, грала з Марійкою. Вони будували із кубиків вежу. Малеча, заливаючись сміхом, з розмаху руйнувала будівлю. Аліна підігравала, вдавала, що дуже здивована. У цей момент у кімнату увійшла свекруха.
— І це все, чим ти займаєшся цілими днями? — уїдливо поцікавилася вона, дивлячись на невістку поверх окулярів. – Граєш із нею весь час?
Аліна розгублено замовкла, не розуміючи, що не так.
— Марія вже велика дівчинка, — продовжила Вікторія Павлівна, — їй треба розвивати інтелект, логічне мислення. Кубики – це, звичайно, добре, але де навчальні картки? Де пазли? Ти ж не хочеш, щоб вона виросла не дуже кмітливою?
— Вікторіє Павлівно, ну що ви таке кажете? — тихо промовила Аліна. — Вона ж ще маленька, дитина. Дітям грати треба.
– Просто вона не хоче напружуватися! – зупинила її Вікторія Павлівна. — Ось я в її віці вже читала вірші, арифметикою займалася! Іншим разом, під час сімейної вечері, Вікторія Павлівна знову вирішила висловити своє невдоволення з приводу виховання Марійки.
— Миколо, ти б хоч іноді займався дитиною, — звернулася вона до сина, ігноруючи Аліну. — Розказував би їй щось корисне, показував пізнавальні фільми. А то виросте така сама, як мати, — останню фразу вона вимовила ледве чутно, але Аліна все одно її почула.
– Мамо! – обурився Микола, не витримавши. — Досить! Ти чудово знаєш, що Аліна чудова мати! І не треба порівнювати її із собою!
Вікторія Павлівна, почувши різкий тон сина, здивовано притихла. Такої відсічі від свого завжди стриманого та слухняного Миколи вона ніяк не чекала. На цей раз вона замовкла, склавши руки.
Коли Микола поїхав у відрядження, Аліна вирішила відвідати Вікторію Павлівну. Ведучи маленьку Марійку під ручку, вона прямувала до будинку свекрухи. Зауважила, що біля будинку стоїть машина Вікторії Павлівни. Коли підійшла ближче, то зрозуміла, що свекруха розмовляє з кимось у машині. Аліна не збиралася підслуховувати, але слова свекрухи переконали її застигнути на місці.
– Ти уявляєш, вона навіть не здогадалася купити нову сукню до приходу дизайнера! Сказала, що в неї і так є все! — обурювалася Вікторія Павлівна. — А про ремонт у дитячій я взагалі мовчу! Досі не може визначитися із кольором шпалер! Дитину взагалі виховувати не вміє. Непорозуміння якесь, а не невістка! Ось у тебе, Ірочко, золота невістка — все в хату, все для сім’ї. А моя… Суцільне розчарування!
— Та вже, Віка, — співчутливо зітхнула Ірина Павлівна, сестра свекрухи. — Пам’ятаю, як Аліна на твоєму ювілеї з’явилася в цьому, вибач, сарафані. Сказала, що пошила сама. Уявляєш, пошила сама! Замість того, щоб пристойну сукню купити! Не знаю, чим вона Миколу зачарувала!
Вікторія Павлівна кивала.
— А пам’ятаєш, як вона на дні народження у Марійки подарунок від нас навіть не розгорнула нормально? — продовжувала обурюватись Ірина Павлівна. — Сказала, що Марійка ще надто маленька для таких дорогих речей. Це що взагалі таке? Ми що, внучці поганого побажаємо?
Аліна слухала, не вірячи своїм вухам. Невже це про неї говорять? З кожною фразою їй було все гірше. Три роки вона намагалася догодити свекрусі, бути доброю дружиною і матір’ю, а у відповідь лише зневага та образи. Ні, цього більше не можна допускати.
Вона розвернулась і пішла геть, міцно тримаючи Марійку за руку. Дочка незрозуміло подивилася на маму:
— Мамо, а ми до бабусі не йдемо?
— Ні, Марійо, бабуся зайнята. Ходімо, купимо тобі морозиво, — здавленим голосом промовила Аліна, намагаючись, щоб голос не тремтів. «Досить! – Вирішила вона. — Більше не дозволю ображати себе. Я їм покажу, на що здатна!».
Вдома, уклавши доньку спати, Аліна дістала ноутбук.
— Так, побачимо… Модельні агенції…
Ще в університеті подруги захоплювалися її модельними даними. Зріст, фігура, довге світле волосся – все при ній. Навіть після народження Марійки Аліна швидко повернулася до форми. Вона відібрала кілька агенцій та розіслала фотографії. Відповідь надійшла не відразу. Три відмови, одна за одною, трохи охолодили настрій Аліни. «Можливо, я й справді себе переоцінюю?» — сумно подумала вона.
А наступного ранку їй зателефонували з агентства «Glamour». Аліна успішно пройшла кастинг і їй запропонували контракт.
Якось на сімейному вечорі Аліна з гордістю демонструвала фотографії. Вікторія Павлівна, начепивши окуляри, з подивом глянула на них.
— Що… Що це? — пролепетала вона, насилу впізнаючи невістку в розкішній сукні.
– Це я. Працюю тепер моделлю, — незворушно відповіла Аліна. — Фотографуватимуся для журналів, братиму участь у показах.
– Моделлю? Це ж… Непристойно! Що Микола скаже?
— А його все влаштовує, — знизала плечима Аліна. — Я доросла жінка, сама ухвалюю рішення. Тим більше, гроші добрі.
Вікторія Павлівна мовчала, намагаючись перетравити інформацію. Вона завжди вважала Аліну простушкою, а тут таке перетворення!
Аліна надихнулася успіхом у модельному бізнесі та вирішила не зупинятися на досягнутому. Вона завжди любила шити. У дитинстві ще майструвала вбрання для ляльок. А потім і для себе шити почала. А зараз вирішила робити власні дизайни. Незабаром її моделі почали з’являтися на сторінках модних журналів.
Одного разу, гортаючи свіжий номер, Вікторія Павлівна натрапила на фотографію моделі у приголомшливій сукні. Вона навіть подумала, щоб замовити собі таке саме. І яке ж було її здивування, коли вона прочитала ім’я дизайнера Аліна Мельник.
– Цього ще не вистачало! — вигукнула Вікторія Павлівна, жбурляючи журнал на стіл.
Здається, невістка виявилася не такою простою, як вона думала…