– Льоню, скажи, який купальник краще взяти? – крутилася перед дзеркалом Віталіна, приміряючи то один, то другий, то третій купальники.
– Будь-який, – відповів привабливий чоловік середнього віку, не відводячи погляд від монітора.
– Льоню, ну ти навіть не подивився, – надула і без того пухкі губки дівчина, і котячою ходою наблизилася до Леоніда, поклавши руки йому на плечі. – А хочеш, я тобі зроблю масаж?
– Не треба, Віто, – чоловік забрав її руки і подивився з усмішкою їй у вічі. – Я мушу всі справи закінчити до від’їзду. Ти б теж чимось зайнялася. І якщо не складно, приготуй мені, будь ласка, кави.
– Кави не можна стільки, тим більше, у твоєму віці, – хитро примружилася Віталіна і неохоче вирушила на кухню.
Повернувшись із чашкою ароматного напою, вона поставила її на стіл і, присівши на підлокітник крісла, в якому сидів Леонід, обвила його шию руками і прошепотіла на вушко:
– Я не жартую, тобі берегти здоров’я треба, щоб дитину виростити.
– Яку ще дитину?! – чоловік розвернувся так, що Віталіні довелося відскочити убік.
– Нашу з тобою! – розтягла вона губи в широкій усмішці і відразу знову надула їх. – А ти що, не радий? Хіба ти не казав, що мріяв стати батьком, а дружина не змогла тебе ощасливити?
– Як ти сама сказала, Віта, вік уже не той! – Леонід говорив роздратовано, від його звичайного спокою навіть сліду не залишилося. – Сподіваюся, ти так жартуєш… Недоречно!
Віталіна кивнула і почала складати купальники у валізу, так і не вирішивши, який же з них кращий. У голові роїлася купа думок і жодна з них не гріла душу. Вже скільки разів Віталіна намагалася тонко натякнути Леоніду, що настав час їм перевести стосунки на новий рівень, він не реагував на натяки зовсім, і щоразу повертався до дружини, хоча клявся, що між ними вже багато років тільки ділові стосунки.
Ось і зараз від радості й сліду не залишилося. Краще б він її не на море повіз, а зробив би впевненіший вчинок. Скільки можна чекати з того самого моря погоди?! Віталіна не могла більше думати ні про що, а тільки про чоловіка своєї мрії. Навіть те, що Льоня буде поруч два тижні, її не тішило. Їй хотілося більшого, хотілося користуватися тими ж благами, які були у його дружини – розкішна машина, квартира в хорошому районі, а в неї одні парфуми коштували стільки, скільки Леонід витратить на подорож з Віталіною. Цього їй мало. І якщо вже дитиною його пройняти не вдалося, яку вона, звичайно ж, поки що лише в мріях уявляла, то треба було діяти рішуче, так, щоб напевно.
Влаштувавшись у готелі, Віталіна вибрала, нарешті, найяскравіший із купальників, і вирушила у ванну, щоб прийняти душ після дороги і одразу вирушити на пляж. Її думки все ще були зайняті Леонідом. Вона ніяк не могла зрозуміти, що утримувало його від наступного кроку у стосунках. Все здавалося ідеальним: вона була молода, красива і готова запропонувати йому нове, краще життя. Однак його постійна відстороненість заводила її в глухий кут.
Коли вона вийшла з ванної, обмотана рушником, Леонід сидів все в тому ж положенні, тримаючи на колінах ноутбук.
– Льоню, ти навіть тут не можеш обійтися без своєї техніки!? – стомлено сказала Віталіна, підходячи ближче. – Ми ж відпочивати сюди приїхали, а ти одразу за своє. Ти не хочеш зі мною на пляж піти?
Леонід на мить відвів погляд від екрану і глянув на неї з легкою усмішкою.
– Віто, ти ж знаєш, що в мене безліч невирішених справ. Мені потрібно вирішити деякі питання.
Здавалося, що ця відпустка на морі була лише формальністю, чимось, що він робив для галочки. Щоразу, коли Віталіна запитувала його, чи не піде він з нею на пляж чи в кафе, він відповідав те саме: «Я зайнятий, Віта. Ти йди, насолоджуйся відпочинком, а я потім приєднаюся». Але цього «пізніше» так і не було.
Віталіні було самотньо. Вона мріяла, як вони гулятимуть морським узбережжям, розмовлятимуть, сміятимуться, як він візьме її за руку, і всі будуть заздрити їм – такій гарній парі. Але Леонід сидів у номері, у компанії свого ноутбука, а Віталіна відчувала себе на других ролях у його житті, як щось незначне, що завжди можна відкласти «на потім».
Людей на пляжі було дуже багато, але Віталіна знайшла собі місце в тіні парасольки, на одному із шезлонгів. Вона розтяглася на лежаку, дивлячись на безмежний обрій і відблиски сонячних променів на воді, але навіть ця краса не могла стримати її внутрішнього невдоволення. Її увага постійно поверталася до думок про Леоніда. Аж раптом до її вух долинула розмова двох жінок, що засмагали по сусідству.
– Ой, Лілю, – говорила одна з них, струнка брюнетка з яскравим манікюром, – якби я не взяла все в свої руки, сиділа б зараз, як ти, чекала з моря погоди. А от, бачиш, на морі з чоловіком відпочиваємо, він все для мене робить!
– Не розумію, як ти його так до рук прибрала, – із сумнівом відповіла її подруга, – У нього наче ж дружина була?
– Була та й сплила! – засміялася брюнетка. – Сам він все ніяк не міг наважитися, ну я й узяла ініціативу у свої руки. Зустрілася з нею і сказала їй все як є! Спочатку вона мені не повірила, а потім, мабуть, зрозуміла, що я не жартую, та й доказів було достатньо, чоловік мій вже з рік як до мене бігав. Вона наступного дня його речі зібрала й виставила.
Віталіна уважно слухала їхню розмову, намагаючись не проґавити жодного слова.
– І що, він прямо до тебе одразу? – недовірливо перепитала Ліля.
– Звичайно! А куди ж йому подітися? Коли дружина виставила, він до мене прийшов. Я ж його під крило взяла, втішила. Він мені потім ще дякую сказав, що я така рішуча. Ось так, Лілю. Чоловіки самі по собі ніколи не наважуються на такі кроки, це наша справа – спрямовувати їх!
Продовження розмови Віталіна вже не чула. У її голові миттєво визрів план. Ось воно! Ось що вона має зробити, щоб все змінити. Леонід, звісно, чоловік мрії, але не вистачає рішучості. Вся ця його «діловитість», постійні відмовки… Але ж вона, Віталіна, заслуговує на більше. Вона заслуговує на те, щоб жити так само, як його дружина – щоб її оточували багатства, які Леонід витрачає зараз на іншу.
«Треба діяти рішуче, – проносилися думки в її голові, – Льоня ніколи сам не втече від дружини. Він надто боїться змін. Але якщо я зустрінуся з нею… якщо вона дізнається правду і сама від нього втече…» Ці думки заповнювали її розум, і тепер вона не могла дочекатися повернення до рідного міста.
Наступні кілька днів пройшли для неї, як у тумані. Леонід продовжував проводити більше часу за ноутбуком, аніж із нею. Він, звичайно, піклувався – замовляв вечері в номер, цікавився її відпочинком, але все це було настільки формально, що Віталіна не могла позбутися відчуття, що для нього вона лише тимчасова розвага.
Наступного дня після повернення до рідного міста, Віталіна встала раніше. Вона довго підбирала одяг, крутилася перед дзеркалом, ретельно продумуючи кожен елемент свого образу. Вона має виглядати впевнено та красиво. Сьогодні був дуже важливий день.
Добравшись до офісу, де працювала дружина Леоніда, Віталіна почала чекати її біля паркування. Вона була впевнена у своїй правоті і в тому, що все піде за її планом. Щойно до шлагбауму під’їхала розкішна червона машина, Віталіна одразу попрямувала до неї. Жінка тільки вийшла з автомобіля, як Віта набрала повітря в й заговорила:
– Анжела?
– Так, – жінка окинула її поглядом, – Чим можу допомогти?
– Льоня хоче піти від вас до мене, але не може наважитися, – заявила Віталіна з впевненістю в голосі.
Анжела, здавалося, зовсім не здивувалася, глянула на неї і посміхнулася.
– Нехай іде. Ніколи його не тримала. Навіть сама можу допомогти, – відповіла вона відсторонено.
Від такого повороту Віталіна спочатку здивувалася, але, швидко одужавши, вирішила продовжувати.
– Чудово! – Заявила вона із захопленням, відчувши, як хвиля впевненості повертається до неї. – І якщо вже так, то, думаю, ви розумієте, що все, що нажито в шлюбі, має залишитися нам з Льонею. Адже він бізнес будував, все вклав у вашу компанію, і він має отримати своє! Але не хвилюйтесь, ми вас без роботи не залишимо. Я навіть поговорю з ним, щоби зарплату вам підвищив.
Анжела підвела на неї погляд, і в очах заграла ледь помітна іскринка. Раптом вона розсміялася, голосно і відкрито, до сліз, ніби почула найкращий жарт у своєму житті. Віталіну такий поворот подій застав зненацька, але вона старанно зберігала серйозний вигляд.
Коли жінка нарешті заспокоїлася і витерла очі, вона пильно подивилася на Віту.
– Вибачте, – нарешті вимовила Анжела, – але це найкращий анекдот, який я чула за останній час. О, Боже! Як же ви помилилися, люба. Ви, здається, не знаєте, – продовжила вона, все ще посміхаючись. – Бізнес мій. Це я його збудувала з нуля, а Леонід… Леонід тільки працював на мене, якщо це взагалі можна назвати роботою. Він у мене рахувався як менеджер, але насправді проводив весь час за своїм ноутбуком, граючи в комп’ютерні ігри. Він отримував зарплату, не сперечаюся, дуже непогану. Але тепер, боюся, і це він втратить.
Віталіна стояла з відкритим ротом, тільки тепер усвідомлюючи, що відбувається.
– Що? – Вона намагалася зберігати спокій. – Не може бути! Це неправда!
Але Анжела вже не слухала її.
– Залишаю його вам. Робіть із ним, що хочете, – додала вона, перш ніж розвернутися й піти.
Віталіна стояла збентежена, дивлячись їй услід, і, раптом, в голові промайнула думка: «Блефує! Вона просто не хоче віддавати все! Але я досягну свого, все буде так, як я задумала!»
Того ж вечора Леонід з’явився на поріг її орендованої квартири з однією сумкою. У його погляді бачилася злість, і Віта зрозуміла, що щось пішло не так.
– Ну, вітаю! – З порога почав він, кинувши напівпорожню сумку на підлогу, – Ти свого досягла. Я тепер без усього. Ні квартири, ні роботи, ні грошей. Ти ж цього хотіла, правда?
Віталіна застигла на місці.
– Що значить “без усього”? – Запитала вона розгублено.
– Те й значить, – сказав Леонід, підходячи ближче. – Весь бізнес належить Анжелі. Це вона мене утримувала, а не навпаки. Усі гроші, все майно – все її.
Віталіна остовпіла.
– Що ти таке говориш? – Вигукнула вона. – Це все неправда! Ти ж казав…
– Казав, казав… Так, казав, що піду від неї, але ж я не збирався насправді! Мені було зручно жити так, як я жив! – Леонід зробив крок уперед, його голос став жорсткішим. – Ти хотіла мене – ось і отримуй! І якщо ти цю кашу заварила, то тобі й розплутати все. Забезпечуватимеш ти мене тепер, Віточко, бо працювати я не звик.
У цей момент Віта відчула, як земля йде з-під ніг. Ця людина, яку вона вважала своїм шансом на розкішне життя, виявилася найгіршим розчаруванням. Все, що було сказано й обіцяно, все, що вона уявляла – було брехнею.
Вона вдивилась у його обличчя, тепер таке чуже й неприємне, ніби перед нею стояв не той Леонід, в якого вона закохалася. Тепер в її очах він був тягарем, людиною, яка збиралася використовувати її так само, як використовував Анжелу.
Коли Леонід заснув, Віта стояла біля вікна, слухаючи звуки ночі за вікном. У її голові крутилося лише одне: «Треба йти. Терміново».
«Добре, що квартира орендована, ніякого зайвого клопоту», – подумала вона.
Рішення було ухвалено миттєво, і Віта, майже беззвучно, почала збирати свої речі. Її руки тремтіли, поки вона вкладала одяг у чемодан, намагаючись бути максимально тихою.
Нарешті речі були зібрані, і Віталіна попрямувала до виходу, глянувши останній раз на Леоніда.
“Нехай сам вирішує свої проблеми”, – подумала вона, і поспішила піти.
Опинившись на вулиці, Віталіна зупинилася на мить і глибоко вдихнула свіже нічне повітря. Вона подивилася на валізу у своїй руці і відчула дивне полегшення.
Віта вирішила, що ніколи більше не гнатиметься за чужими мріями та багатством.
Леонід був уроком, який вона засвоїла на все життя…