Ліда чекала свого чоловіка з роботи. Жінка вже закінчувала готувати вечерю. Вона знала, що Петро прийде дуже втомлений. Якраз була посівна і він цілими днями був у полях до пізнього вечора.
Ліда зварила борщ, зняла з плити й подивилася у вікно.
– Щось затримується сьогодні мій Петро, – подумала вона. – Зранку як ішов, сказав, що сьогодні мають вже все закінчити…
…Ліда з чоловіком жили вдвох. Жінці вже п’ятдесят вісім років, а Петро був молодший за неї на три роки.
Побралися вони не рано. Ліді було тридцять два. Вона народила сина. Зараз він живе з сім’єю в іншій області.
Там навчався, познайомився з місцевою дівчиною та одружився з нею. З того часу живуть далеко, приїжджають рідко, вже й доньці п’ять років.
Це була улюблена і єдина онука Лідії…
Ліда сиділа біля вікна на кухні і дивлячись на хвіртку, згадала, своє не дуже радісне дитинство.
У них була багатодітна сім’я – мати, батько і шість дітей – вона старша. І жила з ними ще й старенька бабуся, мати батька.
Будинок був невеликий, батьки працювали від зорі до темряви.
Життя у селі не відзначалося різноманітністю. Діти цілими днями гасали на вулиці, а батьки працювали.
Якось розповідала вона внучці про своє дитинство, коли вони приїжджали рік тому:
– Настю, ось коли я була маленька, у нас не було майже жодних іграшок.
А внучка здивовано дивилася на бабусю.
– А чим же ж ти гралася, чим займалася?
Ліда не стала докладно все розповідати дитині, розуміючи, що та ще мала і не зрозуміє, розповість якось пізніше…
…Жила сімʼя дуже небагато. Бабуся готувала і доглядала дітей, поки батьки були на роботі.
Батько був хорошим теслею, його часто наймали відремонтувати щось або допомогти в будівництві. Платили непогано, але звісно ж увечері мусили накрити стіл.
Тому він часто приходив веселий. Мати сварилася, а він теж у відповідь не мовчав. Та діток дуже любив і ніколи не сварився.
Ліда не пам’ятала, щоб у дитинстві у неї була колись лялька. Ялинку на новий рік їм батьки ніколи не ставили.
Коли Ліда пішла до школи, тоді й побачила вбрану велику ялинку. Було радісно й весело. Після школи сідала за уроки, молодші заважали, а Ліда відволікалася.
– Бабусю, забери їх від мене! – гукала вона стареньку. – Вони мені уроки не дають вчити!
А та приходила і вела молодших в іншу кімнату. Але маленькі тяглися до старшої сестри.
Потім вона гралася з ними або йшла до подружок.
І тут в один момент життя Ліди змінилося. Не стало батька несподівано. Не минуло й двох місяців, як слідом пішла бабуся.
Односельці допомогли поховати і її. Мати залишилася сама, а на руках шестеро малих дітей.
Ліда на той час навчалася в третьому класі. Розуміла, що більше не буде ні батька, ні бабусі у них, але питала мати:
– Мамо, а як ми житимемо без тата й бабусі? – а мати тільки витирала сльози.
– Не знаю, доню, не знаю… Тяжко буде, але нічого…
З того часу й закінчилося дитинство для Ліди. Вона замінила бабусю, стала нянькою для однорічного братика й інших дітей. Дівчинка готувала їсти, займалася прибиранням. Гуляти з подружками вже не встигала, бо ж мати цілими днями на роботі.
А поки вона в школі до обіду, сусідка доглядала малюків.
– Лідо, прийдеш зі школи, нагодуй всіх, прибери і приготуй щось на вечір, – говорила мати, коли не встигала сама приготувати.
Влітку теж було не легше, хоч і канікули. Вони пололи грядки на городі. Він був великий, тож жили за рахунок городу і хазяйства. Без цього їм в селі було б важко.
Односельці підказали матері сходити до голови сільради й попросити хоч якоїсь допомоги. Важко їй жилося з купою дітей. Голова вислухав і похмуро відповів:
– Якщо тобі так важко, продай хазяйство, а дітей віддай і живи собі спокійно. Більше нічого я не можу тобі сказати…
Після цього мати ніколи більше не просила допомоги, жили на її маленьку зарплату, харчувалися з городу, була корова і кури.
Якось Ліда полізла на сарай, треба було набрати сіна. А коли злазила назад, то оступилася і опинилася на землі.
Увечері прийшла мати з роботи, а доньку рука дуже турбує. Побігла до сусіда, у того була машина.
– Степане, дуже тебе прошу, допоможи Ліду в район відвезти!
Ліду залишили в лікарні. Що тільки не робили лікарі, вона наче одужала, але пальці не слухалися на руці.
Так і залишилося це в Ліди на все життя. У школі навчалася вона не дуже добре, по господарству вже не могла щось робити спритно і швидко. Постійно була вдома.
Після восьмого класу Ліду відправили на навчання. Ось тут Ліда була по-справжньому щасливою. Навколо такі самі діти, у неї з’явилися подружки, її поважали. Ліда вчилася добре, її хвалили, з пошиття одягу вона була відмінницею, хоч і працювала майже однією правою рукою.
– Лідо, ти молодець, як добре у тебе виходить. Дівчата подивіться, яка краса!
А Ліда буда задоволена від похвали вчителів. Її чи не вперше хвалили. Виявляється це так приємно.
– Мені здається, що я потрапила в рай, – думала Ліда. – Так не хочеться звідси їхати. Мені тут все подобається. Вдома у мене нічого не було.
Виросла Ліда симпатичною дівчиною, фігурка тонка, хіба що ця рука…
Їх возили на екскурсії, навіть в театр з групою їздили. А найкращі десять учнів, у тому числі й Ліда, їздили за кордон. Яка ж вона була щаслива, стільки всього побачила!
Двічі на рік Ліда приїжджала додому на канікули, привозила сестрам і братам вбрання, які пошила сама і матір теж не забувала.
Однокласниці шили все більше собі, а вона своїм близьким, чекала на похвалу від них, хотілося, щоб вони пишалися нею. Вони теж вже підросли, навчалися всі у школі.
Десь на другому курсі Ліда закохалася. Їй сподобався Павло. На чергових канікулах вона поділилася з матір’ю:
– Мамо, мені подобається Павлик, ми з ним зустрічаємося, дружимо. Він добрий і веселий, спокійний, мені допомагає. Закінчимо навчання, напевно, з ним одружимося.
– Рано тобі думати про заміжжя, – різко відповіла мати. – Та й яке в тебе майбутнє, навіть не сподівайся, самотність у тебе мабуть попереду…
Поки вони закінчили навчання, якось стосунки з Павлом зійшли нанівець, може подіяли слова матері?
Ліда влаштувалась працювати, а пропрацювавши кілька років, раптом потрапила під скорочення. Фірма їхня закрилася. Довелося їй повертатися в село. А там – жодної надії на майбутнє…
Поки її не було в селі, приїхав до них жити Петро, високий і симпатичний хлопець.
Він жив раніше в сусідньому селищі, але батьків не стало, хату родичі продали, а йому віддали як ніби спадщину хатину якоїсь покійної родички в селі Ліди.
Хлопець одразу вирішив, що буде будуватися. Стара хата була для нього тимчасовим житлом.
Він якраз займався добудовою веранди у своєму новому будинку, коли раптом побачив Ліду, яка йшла додому від зупинки.
– Яка гарна, струнка і міська, – подумав тоді Петро. – Оце дівчина!
Якось зустрів він її, коли дівчина йшла із сільського магазину.
– Я знаю, що ти – Ліда, я в сусідки розпитував про тебе, – а я – Петро, давай познайомимося, поговоримо?
Ліда засоромилася. Такий красень і зацікавився нею!
Але Петро був наполегливим, і вони почали зустрічатися. Молоді вже й не могли один без одного, і хлопець навіть не звертав уваги на те, що вона старша на три роки.
А через рік сталося несподіване. Несподіване для Ліди. Петро запропонував їй одружитися! Подарував гарну обручку.
Дівчина була на сьомому небі від щастя…
І через роки обоє анітрохи не пошкодували про своє рішення. Вони виховали сина. Будинок у них тепер – повна чаша!
…– Ну нарешті! – побачила Ліда, як чоловік заходить у хвіртку. – Вечеря майже охолола, доведеться гріти.
– Ну, кохана, закінчили ми посівну! Тепер трохи вже відпочину, – усміхався Петро.
Він дивився у рідні очі коханої дружини – такі добрі й ласкаві…