Наталя, як то кажуть, добре влаштувалася! І не з радістю кажуть, чи заздрістю, а з осудженням. А сама Наталя розповідала саме з радістю.
– Ти навіть і уявити не можеш, який це чоловік! Зразу видно, стара школа! Уважний, послужливий, вихований, ніжний, лагідний!
– Так він старший за тебе на ціле життя! – вигукнула подруга Катя.
– Двадцять два роки – це не так і багато! – заперечувала Наталя. – Це витримка. Він все знає, все вміє!
– І толку від нього? – натякала Катя на особисте життя.
– А ось тут вік не завада, а скоріше досягнення! – заявила Наталя. – Знання в цій справі кращі, аніж у молодому віці! А вмінь, хоч греблю гати!
І ось знаєш, що я скажу? Він ще ого-го! І це не жарти.
– Брешеш! Так не буває! – засумнівалася Катя.
– Я теж так думала! Ну не буває так! А в мене так і виходить!
– А Андрійко як до нього поставився?
– Синок взагалі щасливий! – Наталка посміхнулася. – У Василя дві доньки, а він завжди сина хотів. То вони зараз з ним машинки з конструктора складають! Задоволені обоє!
– А ти, значить, будеш тією, яка чоловіка і батька з сімʼї відведе? – запитала Катя.
– Ні, мені мій спосіб життя надто дорогий, щоб щось змінювати! Так що в сім’ю Василя я лізти не буду!
Пару разів на тиждень зустрілися, щастям наїлися і розбіглися! Ідеально!
Знайомство з Васильком, а тоді він був Василем Петровичем, сталося буденно і просто.
Наталя працювала вихователькою у дитсадку, а він займався постачаннями. Заявився якось, коли діти спали, щоб узгодити партію нових іграшок.
Наталя почала розповідати, що потрібно, що ні.
І з такою пристрастю вона говорила про дитячі вподобання, так описувала ігри й заняття, що Василь Петрович аж стрепенувся. Бракувало йому цього вогню…
Він запросив її в кафе, щоб узгодити деталі, а потім, якось швидко все вийшло, напросився в гості. Так і став заходити…
Не збентежив його ані син від першого шлюбу, ані бідненька квартирка, ані таємниця, в якій проходили їхні побачення.
І ще було одне, що Наталя не стала розповідати Каті, бо та перекрутила б у свій бік. Василь став давати Наталці гроші. За місяць приблизно двадцять тисяч набігало.
А це, з її зарплатою виховательки, дуже добре!
Чотири роки таємних зустрічей вилилися в абсурд:
– Наталочко, давай одружимося! – сказав Василь, стоячи на коліні і простягаючи коробочку з обручкою.
– Так ти ж одружений! – розгублено відповіла Наталка.
– Це формальність, – відповів він. – Так, розлучення це не швидко і не легко, але для того, щоб ми жили щасливо, я піду на цей крок!
– Васильку, давай не будемо гарячкувати, – збентежено сказала Наталя. – Такі рішення ось так не приймаються.
А в тебе є зобов’язання перед сім’єю. Та й я, виходить, тебе з сім’ї відводжу. Зрозуміло, розповідати про це ніхто не буде, але якщо дізнаються, ну мене з роботи звільнять мабуть.
– Тобто ти відмовляєшся? – запитав він, похнюпившись.
– Ні, Васильку, любий! Я не відмовляюсь! Просто треба якось інакше. Ну, щоб пліток не було.
– Так, ти згодна? – він усміхнувся.
– Васильку, обдумати ж треба все добре. Що і як. І тобі треба подумати, у тебе ж діти, дружина, квартира! Це ж стільки проблем буде!
– Кохана, заради нас я все це вирішу! Так, якою буде твоя позитивна відповідь? – запитав він з хитрою усмішкою.
А потім просто підвівся з коліна, обійняв Наталю і, надів на палець обручку.
– Краса! – він помилувався результатом. – Це, так би мовити, для заручення!
Та хоч три заручення і п’ять обручок! Не хотіла Наталя заміж і все!
Жила вона з сином у квартирі і жила собі на втіху! А візити Василя, якщо вона не хотіла чи була не в настрої, переносилися чи відкладалися.
А ось постійне проживання з нею навіть такої прекрасної людини, як Василь, у себе під боком – взагалі не хотіла!
Але й відмовляти не хотілося…
Ті гроші, що падала їй у кишеньку щомісяця, дозволяла не дуже вчитуватися в ціни і інколи балувати себе.
Але в розмові з подругою вона керувалася іншим моментом:
– Катю, Андрію вже одинадцять. Туди-сюди і перехідний вік! А тут новий чоловік мами.
Дитиною він з ним дружив, а от чи змириться потім? Тим більше, що Василь захоче особистого простору!
А ще вирішить, що має право Андрія виховувати. Тут таке може початися, що мені й самій буде простіше втекти з дому!
Наталя намагалася відстрочити момент ухвалення якогось рішення, але Василь все вирішив сам. З’явився з ранку в суботу з речами й сказав:
– З дому я пішов, дружині сказав чому, та й на розлучення і на поділ майна подав!
Наталка навіть слова сказати не встигла, як він почав розпаковувати валізи.
Три дні вистачило, що прибігти в гості до подруги і поплакатися:
– Я прокидаюся не від будильника, а від писку тонометра! Василь тричі на день міряє тиск! П’є пігулки!
А вечорами сидить у хустці із вовни! Ця хустка кхм пахне так, що я на балкон біжу!
А ще спимо ми в піжамі, кватирку на ніч обов’язково треба закривати!
А ще! Ще! Господи! Що він у туалеті робить сорок хвилин?
Катя реготала вголос.
– А ще в нього креми, якими він мажеться! А коли встає вночі в туалет, а робить він це разів п’ять за ніч, то крекче, як сторічний дід! Я не можу з ним жити!
– Ти ж казала, що прекрасна людина! – Катя витирала сльози.
– В міру – так, а якщо постійно, то не приведи Господь!
– Ось далася таки взнаки різниця у віці! – Катя нарешті заспокоїлася. – Віддавай його назад, поки не пізно! Може, приймуть!
А то ти якось дуже швидко станеш доглядальницею свого прекрасного чоловіка! Водичку йому подаватимеш там ще щось!
Катя реготала, а Наталя цілком серйозно замислилася:
– А чи не відправити його й справді назад? Нехай його дружина забирає! Вона за стільки років разом звикла до всього цього неподобства!
Дружина Василя Петровича Марина Григорівна варила на кухні борщ. Раптом пролунав дзвінок у двері.
Жінка витерла руки рушником і пішла відкривати.
На порозі стояла… Наталя!
Господиня очі вирячила від здивування.
– А тобі тут що ще треба?! – вигукнула вона.
– Доброго дня, – сказала Наталя. – Марино Григорівно, я хотіла б з вами поговорити… Про Василя.
– Нічого собі! – сплеснула руками та. – І що ж про нього говорити цікаво?
– Ну я хотіла б… – невпевнено почала Наталя.
– Що хотіла, кажи вже! – не витримала господиня.
Вона не розуміла, що відбувається.
– Хотіла б щоб ви… Забрали його назад.
– Що? Куди забрати? – не зрозуміла зразу та.
– Ну назад. До вас додому…
Марина Григорівна аж засміялася.
– Це ж додуматися треба було, щоб з’явитися до дружини свого коханця і попросити забрати його назад, коли він заради неї кинув сім’ю!
– Ви що, не розумієте, що я не можу з ним жити? – теж вигукнула Наталка. – Зустрічатися – це скільки завгодно, але ж ця його хустка вечірня! І все інше…
– А-а-а! – усміхнулася Марина Григорівна. – Чудова річ, до речі, для суглобів!
– Заберіть його, будь ласка, назад! Хочете, я навколішки перед вами стану? – благання в її голосі могло розчулити будь кого, але не Марину Григорівну.
– Ні, моя люба! Це твоя нагорода! Ти знала, що він одружений, знала, що в нього діти. Але тебе це не зупинило!
Ти погодилася на стосунки. І ви зустрічалися, як сказав Василь, чотири щасливих роки!
А тепер, Наталко, тобі це щастя сьорбати чайною ложечкою! Я характер свого чоловіка знаю і виставити його буде не просто! Так що, насолоджуйся!
Марина Григорівна закрила двері перед носом Наталі й пішла на кухню…
…Ось так. І нагорода виявилася гіршою за покарання.