– Я закохався і йду. – оголосив їй чоловік, Андрій.
– Це що, репліка з якогось фільму? – не зрозуміла Надя. – Чи з інтерв’ю?
Вона збивала вилкою яйця на омлет. Залишалося засунути сніданок у духовку на двадцять хвилин, підсушити хліб у тостері, і за хвилин п’ятнадцять натиснути кнопку на кавоварці. Відмінно налагоджений провінційний побут. Гарний чоловік – місцева знаменитість. Журналіст. Радіоведучий. Прекрасне життя.
Якось вони так одразу вирішили, що залишаться у своєму провінційному містечку і приноситимуть користь собі та суспільству в міру їхніх можливостей. Надя займалася репетиторством, Андрій писав статті до газети та вів передачу на місцевому радіо. У гості до них на програму приходили зірки, місцеві та приїжджі. Андрій, який полюбив формат інтерв’ю, іноді навіть думав, чи не піти на вільні хліби. В інтернет. Інтерв’ю можна знімати для свого власного блогу…
– Надя, це моя репліка. Я звертаюсь до тебе. Вибач мені, але я закохався. І йду.
Надя вилила суміш для омлету в ємність для запікання і вправно відправила в духовку. І лише потім повернулася до чоловіка.
– Закохався в Віру Мельник? – Запитала вона.
– Звідки ти знаєш? – запитав здивований чоловік.
– Елементарно, Ватсоне. Місяць тому вона приходила до тебе у програму. Після цього ти змінився. Я зробила висновки.
Віру Мельник була місцевою знаменитістю. Примою міського драматичного театру. Висока блондинка років сорока з невеликим хвостиком. Як взагалі в таку можна закохатися? Якби Надя любила свого чоловіка, як годиться… ох вона зараз обурилася б. Але вони з Андрієм побралися як друзі. Друзі з привілеями. Це була дуже дивна історія.
Із Андрієм Надя товаришувала з першого класу. А зі своїм хлопцем, Юрою, зустрічалася із восьмого класу. Вони нерідко ходили кудись утрьох, і навіть учотирьох. У Андрія теж були подружки. Не одна і назавжди – вони в нього змінювалися. Він ніяк не міг затриматися з жодною з них довше, ніж на два місяці.
– А з цією що не так? – Запитувала Надя.
– Обманює багато.
– А з цією? – Уточнювала вона, коли Андрій розлучався з наступною.
– У неї тато дивний якийсь. Контролює кожний крок. Будь-який потенційний наречений – недруг. Навіщо мені таке щастя?
Ну і все в такому дусі. Ніяк не вдавалося “прилаштувати” Андрія – так зі сміхом говорила мати Наді. Також вона сказала доньці таке:
– Сподіваюся, ти до свого найкращого друга нічого не відчуваєш?
– Ні. А що таке?
– Вітряний від якийсь. Не дай Боже такого чоловіка. Від найменшої складності одразу втікає.
– Ой, та ну тебе, мамо!
Потім вони всі втрьох вступили до одного інституту. Надя на факультет іноземних мов, Андрій на журналістику, а Юра – на юридичний. Збиратись компанією стали рідше. У Наді з Юрою були плани. На весілля, на спільне життя. Подумували, як зробити краще – одружитися, не чекаючи на закінчення університету, чи все-таки почекати. Вирішили, що зачекають. Весілля нікуди не втече, а навчання – справа серйозна.
Потім Надя одного разу, без дзвінка і не вчасно, приїхала до Юри, і застала у нього в будинку його однокурсницю. І хоча коханий намагався запевнити Надю, що все це нічого не означає, і що не знає, що на нього найшло, і казав усе інше, що кажуть у таких ситуаціях, вона навіть бачити його не хотіла! Надя бігом бігла з квартири нареченого, і побігла прямо до Андрія – кому ще поскаржитися, як не кращому другу.
Андрій тоді був вдома. Один. Надя плакала і голосно обурювалася. Друг обіймав її та втішав. Самі не зрозуміли, як поцілувалися. З продовженням. Після близькості Надя бігла вже від Андрія, зовсім не в собі, як вони взагалі до такого додумалися.
А за місяць-півтора Надя зрозуміла: з нею щось не так. Вона зробила тест та дізналася, що вагітна. І не важко здогадатися, від кого… з Юрою вони контролювали це діло. А з Андрієм трапилося все швидко. Там не до обережності було, тож так вийшло.
Вони спілкувалися після того випадку. Спочатку поговорили – домовилися не згадувати про те, що сталося. Буває. Невдало втішили один одного, точніше Андрій – Надю. Домовилися не згадувати, але незручність у стосунках була присутня. Друга Наді втрачати не хотілося. Вона сподівалася, що з часом незручність піде. Випарується.
– Ти чого така? – Запитувала мама.
– Яка?
– Задумлива. Щось із Юрком?
А з Юрком було все скінчено. Щоправда, мамі Надя поки що нічого говорити не стала. А Юрі сказала прямо: все скінчено! До речі, він не надто й наполягав на примиренні. Походив за Надею рівно два дні, похнюпився, а потім повністю переключився на ту саму однокурсницю. Надя була впевнена, що вона довго переживатиме і плакатиме. Але переживала та плакала зовсім недовго. Переживання з лишком перекривалися збентеженням за несподівану близькість із найкращим другом. А потім Надя зрозуміла, що завагітніла, і вже було точно не до переживань щодо Юрка.
Вона вирішила, що не скаже нікому. І народжувати, звичайно ж, не буде. Яка дитина, коли ні чоловіка, ні роботи? Ще тільки четвертий курс. Ні. Жодних дітей. Але тут втрутився випадок за допомогою матері Наді, Олени. Вона просто почула що донька часто бігає у ванну, хоч дівчина й намагалася, як могла, стримувати себе. Але ж хіба таке можна контролювати!
– Ну що? Можна привітати вас з Юрком? Тепер точно немає сенсу відкладати весілля. Навпаки, краще поквапитися, поки животик непомітний.
– Мамо… про що ти говориш? Я просто зʼїла щось не те!
– Третій день поспіль їсиш щось не те? Мені можеш не розповідати! Зрозуміло, що вагітна. Ти йому вже сказала?
– Кому? – Надя сіла до столу і подивилася у вікно.
– Як – кому? Юрку!
– Це не його дитина!
– Що-о?! – Олена схопилася і сіла на табуретку.
Мати Наді не була актрисою, не розігрувала вистав. Тому Надя запереживала, схопилася, почала шукати краплі.
– Стоп! Я впорядку! Просто така новина будь-кого може спантеличити. Ти що, зрадила Юрку?!
– Ні, мамо! Юра зрадив мені! А я… загалом…
Вона замовкла.
– Говори! Хто тебе так добре втішив?
– Андрій.
– Я так і знала! І що тепер буде?
– Мамо, я не можу народжувати! Ну ти все розумієш!
– Розумію. – кивнула мама. – А все-таки раджу подумати. І Андрію розповісти.
– Але як я можу? Ми ж друзі!
– Я теж так думала! – єхидно сказала Олена.
Надя наважилася і розповіла Андрію. Той був спочатку трохи роздратований, потім зібрався з думками і силами, і заявив:
– Народжуватимемо. І одружимося.
– Андрію, ти не повинен!
– Повинен! Інакше навіщо взагалі потрібні друзі?
Надя посміхнулася і сказала:
– Ох… підозрюю, що друзі потрібні для чогось іншого. Андрію, адже я сама винна! Приперлася тоді до тебе плакати і обійматися. Ти зовсім не повинен тепер на мені одружитися.
– Повинен. Дитині потрібний батько!
– І як ми… будемо? – Невпевнено запитала Надя.
– Ну… ми спробуємо. Як у нормальному шлюбі. Вийшло ж у нас одного разу. Та ще й он з якимось добрим ефектом. Не хвилюйся, Надя! Прорвемося.
Ось тобі і «тікає за будь-якої складності!», як сказала про нього колись мама Наді. Несподівано.
Батьки Андрія жили за містом. Виїхали доглядати бабусю, яка нездужала, коли хлопець був на першому курсі, та так там і залишилися. Сподобалось.
– Весілля гулятимемо у нас! – вигукувала в телефон радісна майбутня свекруха. – У нас простір та роздолля, а що там у цьому вашому місті?
– Тітко Галя, та ми з Андрієм не хотіли весілля! Хотіли зібратися суто сім’єю.
– Ось нісенітниця! Як без весілля? Потрібно, щоб все, як у людей!
Зіграли весілля. Жили у Андрія у квартирі. Надя вчилася, доки могла. Потім таки взяла на рік академ. Майже перед самим дипломом. Фінансово спочатку допомагали батьки Андрія та її мама. З малюком – народився син, Олежик – мама теж дуже допомогла. Принаймні зняла частину найважчого вантажу перших безсонних ночей. Потім Надя вже впоралася сама, а Андрій знайшов роботу.
Минуло з того часу п’ятнадцять років. І всі п’ятнадцять років вони жили добре, хоча кохання в тому самому сенсі, що мається на увазі у одружених людей, до Наді з Андрієм так і не прийшло. Вони любили один одного, як друзі. Чому ж таки не виникло між нашими героями закоханості? Невідомо. Було як було, додати нічого.
Андрій, незважаючи на вітряність, яку приписувала йому колись мати Наді, усі ці п’ятнадцять років своїй дружині був вірним, і ні в кого не закохувався. А тут його закрутило. Закохався і все тут.
Надя поклала омлет на тарілки, налила каву, поставила на стіл.
– Андрію, Віра Мельник – не той варіант, щоб йти до неї! Скільки разів вона була одружена? Одинадцять? Дванадцять?
– Якби я не знав характеру нашого з тобою союзу, я б подумав, що ти ревнуєш мене. І не перебільшуй! Не дванадцять, а всього чотири рази.
– Я не ревную, сонце моє! Я переживаю! І потім… все одно це важко! Ти – мій чоловік! Ну як можна таке заявлятися мені!
– Я чесно сказав!
– А Олежик? Дитині потрібний батько! Чи не ти мені це казав? На самому початку.
– Ну пробач мені! Я не навмисне. Що можна зробити з почуттями? А від Олега я не відмовлюся нізащо! Я ж нікуди не їду. Будемо постійно бачитися. Він не маленький вже. Я з ним поговорю.
Надя мовчала.
– Сам! – уточнив Андрій.
– Звичайно, сам! Я точно тебе вигороджувати не збираюся.
Надя раптом упіймала себе на тому, що їй сумно. Адже все одно у них сім’я… була. Негідник Андрій звичайно! З іншого боку, як вона може його звинувачувати? Адже в неї, в Надю, він не закоханий. І ніколи не був закоханий.
– Іди. Іди. Тільки знай: назад не прийму!
– Надю…
– Іди! Весь настрій зіпсував. І апетит!
Вона викинула залишки омлету та вийшла з кухні. Дверем гримати не стала – ремонт робили зовсім недавно. А так би хотілося гримнути дверима! Господи, сором який! Її покинув чоловік, який ніколи не любив. Ось тобі й налагоджений побут. Майже глянсове життя.
Андрій таки пішов. Переїхав до Віри. Він був дуже закоханий. На різницю у шість років Андрій не звертав жодної уваги, як і на те, що харчувалися однією зеленню в ім’я збереження фігури, і на те що обраниця була чотири рази розлучена. У Віри була донька, але ту, йдучи, забрав із собою колишній чоловік-бізнесмен, чи третій, чи другий за рахунком.
Свою зарплату актириси, і гонорари від реклами, в якій вона періодично знімалася, Віра витрачала на одяг та косметику. Фінансовою опорою для неї повинен був стати чоловік, який зараз перебував поруч. Зараз це був Андрій, і першим відкриттям стало те, що він явно не справлявся. Адже Андрій не був ні бізнесменом, ні політиком. З Надею вони завжди ділили витрати навпіл. Його дружина заробляла до сімейного бюджету, а не на себе кохану. Ні, Андрію нічого не шкода було для Віри, у нього просто банально не було коштів для задоволення її апетитів.
Вдома у Віри наводила лад і готувала хатня робітниця. Якщо вона була – на неї теж потрібні були гроші. Сама Віра не засмічувала свою прекрасну голівку думками про те, що і звідки береться, що і як забирається, переться, готується, та інше. Жінка-картинка, з якою приємно провести час. У ліжку і недовго після. Жити з нею виявилося неможливим. Принаймні, для Андрія, обмеженого в ресурсах, і звиклого до домашнього затишку та смачного столу. Боже! Яка в нього, виявляється, була чудова дружина! А він пішов від Наді, і тепер дороги назад немає.
– Віро, я так жити не можу! Я не олігарх! – просив Андрій, через два місяці життя з коханою. – І я звик, що жінка вміє робити вдома хоч щось!
– Ти ж знав, яка я. – зарозуміло сказала Віра. – То які тепер до мене претензії?
– Тобто домовитися – не варіант? Якось піти на компроміс. Назустріч один одному. Поступитися чимось. Ні?
– З чоловіком має бути добре! Погано жити я й сама можу. – Пафосно заявила Віра. – Знаєш, хто це сказав?
– Ні! І не розказуй мені.
– Бери ношу по собі, щоб не спотикатися під час ходьби. – додала Віра.
– А ось це просто цікаво, хто сказав. – пирхнув Андрій. – Просвіти мене!
Віра зніяковіла і розповіла, що так говорила її подружка дитинства.
За що він полюбив цю актрису? Ах, так. Не полюбив! Закохався як не розумний хлопчик.
У квартирі Наді задзвонив дверний дзвінок. Двері відчинив Олег. Подивився на батька, котрий стояв опустивши голову, син скривив відповідну гримасу і гукнув, повернувшись у бік квартири:
– Мамо, тут тато.
Вийшла Надя:
– Що таке? – суворо запитала вона.
– Ну, я піду. Ви тут розбирайтеся. – хмикнув Олег і пішов до себе.
– Надя, я клянуся тобі! – голосом, сповненим розпачу, заговорив Андрій. – Більше ніколи в житті.
– Устань негайно! – сказала Надя. – Спатимеш на дивані.
– Все життя? – запитав з удаваним жахом Андрій.
– Подивимося. Господи! Ти що, скинув багато кілограм?
– Ну, якщо тільки трошки…
Андрій уплітав смачну вечерю, приготовану його прекрасною дружиною і найкращим другом в одній особі – щедрим та благородним другом. Він думав, що більше ніколи! Та щоб їм усім провалитися, цим спокусницям. Навіть більше не подивиться на жодну з них. Навіщо взагалі на когось дивитися, якщо вдома найкраща дружина? Нісенітниця якась.
– Вибач мені, Надя! – сказав він з повним ротом.
– Їж! Потім допоможеш мені вибрати подарунок твоїй матері. Ювілей у неї. Ти пам’ятаєш? Чи вже забув зі своєю любов’ю?
Олег їв у своїй кімнаті перед комп’ютером. Зазвичай Надя була проти, але не сьогодні. Нема чого синові слухати ці розмови.
– Свари мене скільки влізе, – задоволений Андрій, відсуваючи тарілку. – Я тебе все одно люблю! Ти найкраща з дружин! На всьому білому світі.
Надя, хоч і ображалася ще, мимоволі посміхнулася.
– Але спиш ти все одно на дивані!
– Скільки скажеш, кохана. – Андрій молитовно склав руки на грудях.
Він був такий щасливий повернутися додому. До своєї сім’ї. Єдиної та коханої. Іноді життя водить нас манівцями і заплутаними стежками. Все одно, рано чи пізно, приводить до пункту призначення. Заблукати неможливо.