Вийшовши з ювелірної крамниці, Вадим сів у машину, відкрив коробочку з каблучкою, на якій виблискували діамантики і щасливо посміхнувся.
– Зрадіє моя Оля. Не часто я балував її такими подарунками за сорок років спільного життя. Потрібно ще купити квіти, таки ж це наше свято.
Сорок років у шлюбі – не кожен може порадіти та похвалитися такою датою. Хтось рано втрачає кохану людину, хтось просто розлучається, не витримує сімейного життя, не може переносити всі тяготи побуту, але є багато таких сімейних пар, які йдуть по життю поруч і здавалося б, кохання вже кудись пішло, але залишилася ніжність, терпіння чи звичка, але така звичка, від якої неможливо відвикнути.
Вадим уявив собі, як дружина зрадіє цьому подарунку, він обожнює свою Олю все життя, добру, турботливу і затишну, вона створена саме для сім’ї.
– Потрібно ж сорок років сімейного життя, – здивовано думав він. – Я якось навіть і не замислювався раніше, що й така дата підійде. І не набридли ж ми один одному, ну мені точно дружина не набридла. Пощастило мені із дружиною. Цікаво, що думає моя Оля з цього приводу?
Ольга із Вадимом завжди відзначають день знайомства, хоч і не всі його пам’ятають. А у них це сімейне. Чомусь ця дата назавжди запам’яталася їм, можливо, від того, що вони познайомилися в трамваї. Вадим після інституту працював на металургійному заводі інженером-технологом, на роботу та з роботи їздив на трамваї. Було зручно, зупинка від гуртожитку, де він жив була близько, і трамвай зупинявся неподалік заводу.
Цього дня він на роботу їхав на дві години пізніше, напередодні мали аврал, залишалися допізна і начальник дозволив зранку виспатися. Заскочивши в трамвай, приготувався до звичайної нудної поїздки, але щось раптом зацікавило його. Точніше не щось, а хтось. Він наткнувся поглядом на незнайомку, гарну дівчину, яка, як йому здалося, була схвильована і трохи переживала.
– Ого, гарна дівчина, ніколи не зустрічав її раніше в цьому трамваї. Аааа, це тому, що я рано вранці зазвичай їду на роботу. Цікаво, а куди вона їде? – одразу багато питань виникло у нього.
Вадим здивувався, що на його душі стало хвилююче.
– Як же познайомитися з цією симпатичною дівчиною, – подумки заметушився він. – Ось вийде зараз з трамвая, і я її більше не побачу. Якщо вона зникне, моє життя закінчиться, – напружено шукав вихід він. – Потрібно якнайшвидше щось придумати. Ну не можу я просто підійти і сказати при всіх, що вона мені сподобалася і хочу познайомитися. А чому б і ні?
Рука механічно полізла в кишеню, думав знайти якусь річ, якийсь формальний привід для знайомства. Нічого крім грошей і носовичків не виявив. А дівчина дістала книгу і уткнулася в неї. Вадим сварив себе за нерішучість і постійно кидав погляди на неї.
Але тут сталося непередбачене, наступної зупинкою до трамвая увійшов контролер, почав перевіряти у пасажирів квитки. Контролер підійшов до нього, він простяг свій квиток, той перевірив його і назад вклав йому в руку. В цей час Вадим знову глянув на дівчину, та неспокійно оглядалася на всі боки, закрила книгу, і чомусь вся стиснулася, так здалося йому.
Контролер-жінка у віці, потужна та спритна підійшла до дівчини.
– Ваш білет!
Дівчина розгублено подивилася на неї і раптом з її очей бризнули сльози, вона витирала їх, а вони котилися по щоках.
– Я у вас попросила квиток, ваші сльози мені ні до чого, – грубо промовила контролер. – Ну, я чекаю…
Контролер оглянула пасажирів таким торжествуючим поглядом, на кшталт попалася, от і з вами може таке статися, якщо що…
– Ой, вибачте мене, будь ласка, – витираючи сльози, нарешті промовила дівчина. – Немає в мене грошей, нещодавно я загубила гаманець, і їду написати заяву, – вона сховала обличчя в руки з таким важким жестом, що Вадиму стало не по собі всередині. – У мене була там стипендія, і що тепер робити не знаю.
– Так я і повірила, – грубо сказала її контролер. – Усі ви студенти любите кататися без квитків, державним коштом, а я тут на те й поставлена, щоб не допускати цього…
– Пошкодуйте дівчину, – раптом пролунав голос когось із пасажирів, – у людини неприємності.
Його підтримав безладний хор решти пасажирів.
– Ну звичайно, таких акторок я бачу часто, напевно, це одна з тих, хто грає на сцені вистави. Чи не так? – грізно спитала вона дівчину. – Тільки гляньте яка гарна актриса. Ви повірили їй, а от я ні, – жінка навіть почала аплодувати сама собі.
Але тут Вадим сказав голосно, куди поділася його нерішучість:
– Ось гроші, я заплачу за дівчину штраф, давайте квитанцію.
Контролер таким поглядом обдарувала заступника, єхидно посміхнулася:
– Ну-ну, заступник знайшовся. Мені все одно з кого гроші брати, відразу швидко видала квитанцію. – А квиток таки купіть, їй далі їхати.
Вадим заплатив за квиток та простяг його дівчині. Та з вдячністю дивилася на нього теплим і вологим поглядом.
– Дякую, – ледь вимовила вона і густо почервоніла.
Пасажири всі радісно посміхнулися, і якийсь чоловік навіть сказав:
– Молодець хлопець, поважаю, щастя вам, та кохання! – І всі дружно розсміялися, Вадим із дівчиною теж.
– Дівчино, як ваше ім’я? Я – Вадим, їду на роботу.
– Ольга, – скромно відповіла вона. – А я їду, заяву подавати, а потім у мене дві пари в інституті.
Вадим, не гаючи часу, запропонував зустрітися і познайомитися ближче.
– Давайте ввечері сходимо у кіно?
– Давайте, тільки в мене… – вона хотіла додати, що немає грошей, у гаманці була вся стипендія.
– Ну все домовилися, – рішуче і радісно відповів Вадим, – чекатиму вас біля кінотеатру після шостої вечора.
Ольга кивнула головою і посміхнулася нарешті своєю гарною усмішкою, від якої у Вадима ще дужче застукало серце.
Після фільму довго гуляли, Вадим провів Ольгу до студентського гуртожитку, вона навчалася на останньому курсі інституту. Вона приїжджа, батьки її жили у невеликому селищі, додому їздила лише на канікули.
– А я після політеху залишився тут і влаштувався на завод. У мене мати з молодшим братом живуть в селі. Правда брат вже одружився, так і залишився поряд з матір’ю, я, тепер хоч, спокійний. Мати часто нездужає, вона сама виховувала нас із братом, батька рано не стало.
З того часу зустрічалися майже щодня, дедалі більше закохувалися і настав той день, коли вже й розлучатися не було сил.
– Олю, виходь за мене заміж, все одно через місяць інститут закінчуєш, ще відправлять кудись тебе кудись, – запропонував Вадим якось на черговому побаченні.
Ольга зраділа, вона мріяла про це, любила свого Вадима і бачила, що він дбайливий та надійний, уже давно вирішила, що за ним, як за камʼяною стіною.
– Добре, я згодна, – посміхаючись і цілую його в щоку, відповіла дівчина.
Потім було весілля дуже скромне, його близькі друзі, та її пару подруг після ЗАГСу посиділи у гуртожитку у Вадима. Щоправда, потім після захисту диплома, поїхали до її батьків, там вже батьки постаралися, накрили на стіл і навіть приїжджав молодший брат Вадима, а мати не змогла, нездужала. Але в першу ж відпустку Вадим із Ольгою вирушили до села до його матері.
Дуже сподобалася невістка матері, була рада, не знала куди і посадити таких дорогих гостей. Але поки вони жили в неї в селі, допомагали, а вона годувала їх смачними пирогами.
Так і живуть Вадим із Ольгою ось вже сорок років, а сьогодні у них свято – цього дня вони познайомились.
Ольга чекала чоловіка з роботи, вона знала, що Вадим пам’ятає їхній день знайомства, ніколи не нагадувала йому про це. Нарешті побачила у вікно, як під’їхав чоловік і вийшов із машини.
– Привіт, кохана, а ти пам’ятаєш який у нас сьогодні день? — спитав він її, хоч знав, що вона завжди пам’ятає.
– А як же! Звичайно, пам’ятаю, ми познайомилися рівно… Ой, навіть важко уявити… – вона раптом зупинилася на слові.
– Що страшно тобі уявити? Що ми так давно знайомі і не набридли один одному, – сміявся чоловік, обіймаючи дружину
– Страшно, що я могла тебе не зустріти, адже ми випадково зустрілися, – Ольга ніжно подивилась на чоловіка. – Наприклад, я б сіла в інший трамвай або ти … Ну давай вже твій сюрприз, адже я знаю, що ти щось мені купив, – розсміялася дружина. – У мене теж є для тебе подаруночок.
– Я бачу, такий стіл накрила, і мій улюблений салат і курочка, запечена в духовці, – дістаючи з кишені коробочку, говорив чоловік, втягуючи носом смачний запах. – Ось, нарешті я можу собі дозволити і подарувати тобі шикарну каблучку, що давно виношував у планах.
Ольга відкрила коробочку і розстругалася, тут же одягла на палець каблучку і крутила рукою, роздивляючись, як виблискують камінчики.
– Дякую, Вадиме, але це ж дуже дорого!
– Не дорожче, ніж наше кохання. Дякую тобі моя кохана Оля за наших сина та доньку, за твоє терпіння та кохання, за щастя, яке ти мені подарувала. Теж не уявляю, що було б, якби я не ввійшов у той трамвай.