Андрій йшов до Віри на побачення, навіть не йшов, а летів наче на крилах. Подобалася йому вона, правда надто спритна, і присутня в ній якась безтурботність, але він списував це на її молодість. Хоча сам був на два роки старший.
– Віра подорослішає і набереться розуму, – думав він, – а зараз поки вона молода і наївна, хоч їй двадцять років.
Андрій помилявся в наївності Віри, бо був закоханий. Та й хлопець виріс правильним. Його виховувала мати одна. Оксана Романівна, жіночий лікар, працювала у пологовому будинку. Він був її єдиним сином, вона й сама вся правильна і добропорядна, таким виховала й сина, всю душу в нього вклала.
– Привіт, – підходячи до будинку Віри і побачивши її, привітався Андрій.
– Привіт, я на тебе вже хвилин десять чекаю, – якось невдоволено сказала вона, міг би й поспішити.
– Подивися на годинник, як і домовлялися хвилина в хвилину, – посміхався Андрій. – Добре йдемо погуляємо. Ти написала, що поговорити зі мною хочеш, я весь в увазі.
– Я вагітна, – видала серйозно Віра, заставши зненацька хлопця. – Ну що, запереживав?
– Якщо ти серйозно, то чого переживати? Розпишемося, одружимося і виховуватимемо нашого спадкоємця, – рішуче відповів він.
Віра розсміялася:
– Ні, заміж за тебе я не піду, а ось від грошей не відмовлюся, мені потрібно буде вирішити цю проблему і все. Не потрібна мені дитина.
Андрій особливо не здивувався, він після цих слів остаточно зрозумів, що розуму Віра ще не набралася і сказав:
– Це не тільки твоя дитина, а й моя, а цього я тобі дозволити не можу.
Виховання його матері давалося взнаки і в цьому. Оксана Романівна часто йому розповідала, як люди роками чекають на дитину, а деякі навпаки зовсім не цінують Божого дару. Вона говорила, що переживає щоразу, коли бачить, як легко відмовляються недолугі матусі від дітей, і їй дуже шкода. Адже молоді дівчата не знають, що роблять. Тому Андрій вважав, що він має зробити все, щоб їхня дитина народилася.
– Давай так, якщо тобі не потрібна дитина, ти народжуєш і віддаєш її мені, а сама можеш йти на всі чотири сторони.
– Ну ти і дивний, – округлила очі Віра. – Навіщо він тобі? Мамі принесеш і все.
– Мама, звичайно, допоможе, – сказав спокійно Андрій, – але я виховаю сам.
– Ой, теж мені, татко! Гаразд так і бути, давай розпишемося, а там подивимося…
Розписалися, народу на весіллі було небагато. Родичі та пара-трійка друзів молодих. Жили в Андрія, у них трикімнатна квартира, Оксана Романівна та Віктор, вітчим Андрія та молода родина. Але, мабуть, так було вирішено там нагорі, не довелося довго жити молодим разом. Андрія не стало, він повертався додому з роботи на машині і з ним сталася біда. Оксана Романівна почорніла від горя. Не могла ні працювати, ні жити, можливо присутність вагітної Віри і привела її в себе. Вона носила дитину Андрія, онука Оксани.
Але після прощання Віра зрозуміла, що можна тепер з його матері потягнути грошей. Хоч і бачила, що всі шкодують матір Андрія, але вона особливо не прийняла близько до душі втрату хлопця.
– Горе яке, – говорили сусіди та колеги, дивлячись на Оксану. – На ногах ледве тримається, адже син єдиний був. Тепер ось тільки онука чекатиме. Добре, що не дала вона Вірі процедуру зробити.
Оксана Романівна справді була м’якою та добропорядною, багато жінок-пацієнток її поважали, як фахівця, та й просто, як людину. Вона з усіма розмовляла спокійно та тепло. Підтримувала та підбадьорювала жінок, які збиралися народжувати, багатьох відмовляла від фатального кроку. А ті потім дякували їй.
З Віктором жила вісім років, і це був її другий шлюб. Перший чоловік, батько Андрія не міг прийняти сина, що народився. Він йому зовсім не був потрібен. Такий інтелігент-егоїст, хоч і вітали його з сином, продовжувачем роду, але йому це зовсім не потрібно було. Оксана йому запропонувала піти, а він зібрав свої речі і пішов, не глянувши на дитину.
Вдруге вийшла за Віктора, коли Андрій був вже великим хлопцем. Вони навіть потоваришували, як здавалося Оксані, але це було лише чемне знайомство того й іншого. Віктор звичайно допоміг організацією прощання, але через деякий час сказав, що його дратують вічні розмови про її сина і він не може нескінченно співчувати. Дружина була шокована, задумалася, що знову помилилася і поряд чужа людина. А ще Віктор сказав:
– Не хочу бачити у нашій квартирі вагітну Віру, цю пройдисвітку та негідницю.
Віра й сама не хотіла жити з ними, але розуміла, що тут вона отримає максимум догляду. Батьки її жили в невеликому будинку, та ще там три брати, у них багатодітна родина. Вдома треба працювати, допомагати матері по господарству. А тут вона живе у комфорті і нічого не робить. Увімкне телевізор і лежить, причому в окремій кімнаті.
Ішов час. Вже Віктор змирився з тим, що Віра живе з ними. У неї спочатку був договір з Оксаною Романівною, як тільки вона народить, відмовиться від дитини та піде від них. Вірі подобалося все:
– Добре, що мати Андрія не виставила мене. Їй дуже потрібна моя дитина. Втратила сина і ледве пережила це. Натомість мені добре. За мною такий догляд, про який я і не мріяла, вона трясеться наді мною. Фрукти, соки, свіже харчування.
Віра жила в кімнаті Андрія, і одного разу вловила погляд Віктора. Хоч Віра і була вагітна, але не здивувалася.
– Цей Віктор той ще кіт, ходить облизується, дивлячись на мене. А нещодавно ще бурчав, не хотів, щоб я тут жила.
Але не лише Віра це бачила. Помітила і Оксана, як її чоловік надмірно уважно дивиться на Віру, погляд його їй не подобався, було в ньому щось таке неприємне, але вона відкинула ці думки.
Ішов час, Вірі вже набридла ця вагітність, їй набридло сидіти і чекати. Хотілося погуляти з подружками та друзями, але так сталося, доводиться бути в очікуванні. Усі були в очікуванні народження дитини, особливо Оксана. Вона уважно стежила за Вірою, щоб та не піднімала тяжості і не дай Бог не занедужала. Очікування тривало довго.
Сусіди та колеги говорили та шкодували Оксану Романівну:
– Ця дівка вмостилася на шию нещасної матері і в’є з неї мотузки. Тягне з неї гроші і просить догляду. Ішла б додому, там у неї не засумуєш, мати прибиральниця, а батько любитель погульбанити, та ще три брати…
Але Оксана Романівна була на все готова заради онука, вже знала, що хлопчик народиться, з нетерпінням чекала на пологи Віри. Якось колега попросила підмінитися терміново, обіцяла, що наступного дня вона вийде на зміну, а сьогодні вона залишиться на чергування замість Оксани. Звичайно, та погодилася і поїхала додому. Було вже пізно.
Увійшовши до квартири, тихо поклала ключі на тумбочку та пройшла на кухню. Посуд немитий у раковині, на столі крихти, їй стало неприємно, що ніхто з них не міг прибрати. Прикривши двері на кухню, вимила посуд, прибрала на кухні і пішла спати, обережно заглянула в кімнату до Віри. Здивувалася, Віри в кімнаті не було і ліжко не розстелене, вона запереживала, що та кудись пішла.
Увійшла до спальні і застигла. Віктор і Віра спали обійнявшись. Все було дуже ясно, навіть вагітність їх не зупинила, хоч і термін вже досить великий. Вона відчула таку неприязнь до цих двох. Розбудивши Віктора, спокійно сказала:
– Вставай, збирай речі і щоб духу твого тут не було. Ключі залиш на тумбочці.
Віктор підскочив, метушливо почав мовчки натягувати штани. Схопив сумку, закинув деякі речі і хвилин через десять двері за ним зачинилися, ключі лежали на тумбочці. Віра сиділа в ліжку, закутавшись у ковдру і дивилася на Оксану, потім мовчки пішла до своєї кімнати.
Оксана зібрала постільну білизну, закинула в пральну машину, замінила на чисту і важко опустилася на ліжко, обхопивши голову. Хоч і була їй неприємна Віра, але вона не могла її виставити з дому. Їй потрібний онук і заради нього вона все витримає.
А Вірі було все одно, їй хотілося мати якусь вигоду від своїх пологів, вона вирішила, що проситиме в Оксани гроші. А поки житиме тут, вдома на неї ніхто не чекає. Як ужитися поруч із Оксаною після цієї пригоди вона не знала, але послухає, що та їй скаже. Вранці вона почула:
– Віро, май на увазі, що я закриваю очі на тебе тільки до народження малюка, потім бачити тебе не хочу. Можеш бігти за Віктором, а можеш іти куди хочеш… – Оксана Романівна сказала це про всяк випадок, а раптом ці двоє захочуть жити разом.
Але Віра за Віктором не побіжить, він кудись поїхав не сказав їй.
Пологи Віри були важкі, але все обійшлося. Оксана Романівна від щастя була на сьомому небі. Віра ще була в пологовому будинку, і та запитала її:
– Віра, ти не передумала відмовлятися від дитини?
– Ні не передумала, він мені не потрібний і бачити його не хочу, – потім написала відмову і пішла з пологового будинку.
Оксана Романівна назвала хлопчика Денисом, вона знала, Господь хотів, щоб цей малюк став щастям для бідної матері, яка втратила все і всіх. Оксана Романівна всиновила хлопчика, складно, звичайно, звикала до нової ролі, але звикла. Денис став для неї всім і без нього вона вже не уявляла свого життя.
Віра кудись поїхала, Віктор надіслав документи на розлучення, вона із задоволенням їх підписала і більше не бажає згадувати про нього. У неї тепер інші турботи, інше життя…