– Давай, не лінуйся, ручками травичку виривай, потім пройдися сапочкою, – командувала Юлія Степанівна.
– Давайте наступного року посадимо менше картоплі? – несміливо запропонував Вадим і одразу побачив строгий погляд.
– Ось ще! Халявщик! Самі ж узимку станете дзвонити: – Матусю, дайте нам картоплі!
Вадим сумно зітхнув і пішов полоти й підгортати картоплю далі.
Питання дачі і величезних масштабів городу багато років було темою суперечок. Вадим одружився з Христиною 16 років тому. Він навіть не підозрював, що дівчина має придане у вигляді дачі.
Її мати, Юлія Степанівна, була сільська, завжди пишалася гарним батьківським будинком, малим городом на 8 соток та великим городом, де садили картоплю на 15 соток. Батьки тримали корів, свиней. Все було своє: і м’ясце, і овочі.
Але зараз все ж інакше: у будь-якому магазині можна купити смаколики, заміські будинки стали місцем відпочинку, а не роботи! Принаймні у друзів Христини та Вадима…
А їхня дача залишалася місцем безперервної роботи. Дякувати Богу, хазяйство перестали тримати: батьків Юлії Степанівни не стало, а сама вона не хотіла знову жити в селі. Натомість звичка засаджувати город повністю у неї залишилася. І кожна весна починалася однаково: із суперечок, чого і скільки садити.
– Христино, ти насіння томатів замочила?
– Так, мамо.
– Скажи Вадиму, нехай приїде: я нову фітолампу купила! Треба поставити.
– Добре мамо.
– А перці вже пікірували? Скільки коренів вийшло?
– Близько 50…
– Усього 50? І в мене ще 120… Ох, залишимося цього року без перців!
Вадим, чуючи такі розмови, награно брався за серце, піднімав очі в стелю, шепотів: “Все пропало!” і йшов сміятися на балкон.
Втім, цей сміх був сумним. Здогадайтеся: хто тягатиме ящики з розсадою? Кому треба буде копати грядки? І не культиватором, а лопатою!
– Ти що, зовсім вже?! Який культиватор! Він землю псує! Потім жодного врожаю не буде! – галасувала теща кілька років тому у відповідь на пропозицію купити культиватор.
– Але Юліє Степанівно, я ж не трактор! Це довго і важко – все вручну. І взагалі мене поперек турбує!
– То все через лінію твою! Працював би на землі більше, нічого не турбувало б! – підібгала губи Юлія Степанівна.
Тому Вадим вирішив діяти хитріше. Христинка, звичайно, пікірувала 50 коренів перців, а він потім акуратно зменшував їх кількість. Тож до висадки в теплицю залишалося трохи більше половини.
– Потім по дорозі на дачу ще кілька штук зламається, – потирав руки Вадим.
– Ви що, спите ще, чи що?! – стукала в двері і галасувала на весь під’їзд Юлія Степанівна.
– Мамо, а котра година? – потираючи очі відчинила двері Христина.
– Як це – котра?! Вже опів на шосту! Швидко збирайтеся, треба встигнути по холодку посадити! Віка, Володька, вставайте! – Юлія Степанівна вже зайшла у кімнату до внуків.
Ті намагалися закутатися у своїх ліжках в ковдри. Але марно – бабуся вже вела їх з кімнати.
– Ну бабусю… – просилася восьмирічна Віка.
– Ну бабусю… – басовито підтримував її 14-річний Володька.
– Жодних відмовок! – усі встали і їдемо на дачу! Поснідаєте там! – командувала та.
Вадим завбачливо сховався від галасливої тещі у ванній. На жаль, він розумів: довше 10 хвилин посидіти там не вдасться. І точно: теща вже стукала у двері.
– Ти що, заснув? Виходь! Іди заводь машину, і не забудь картоплю!
– Виходжу, – буркнув Вадим і зітхнув.
Цього року теща вирішила «оновити насіннєвий фонд», і три тижні тому вони купили два мішки сортової картоплі. Пророщувати її довелося не в тещі, а себе вдома. Весь цей час картопля рівним шаром була розсипана на балконі, а вчора весь вечір діти збирали її, намагаючись не обломити паростки.
– Так і знала! Я прямо відчувала, що занапастите мені картоплю! – у сльозах говорила на кухні теща, помітивши у відрі для сміття пару відламаних паростків.
– Бабусю, це я випадково, – жалісно подивилася на неї внучка, і серце Юлії Степанівни пом’якшало.
Але лише на кілька секунд. Вона сказала всім терміново спускатися і сідати в машину.
– Картоплю взяли? А продукти? Продукти купили? Ще я просила вчора вас з’їздити і купити плівку для розсади… До речі, перчики ти вже поставив у багажник?
– Так, – крізь зуби відповів Вадим.
– Ну хоч щось сам і вчасно зробив!
Цікаві сусіди, які прокинулися від стукотіння у двері й закликів терміново вставати і їхати на дачу, поглядали з вікон. Вони дуже, дуже-дуже чекали, коли ж машина Вадима виїде з двору. Тільки після цього сусіди могли спокійно лягти й поспати ще трохи. Звісно, їм же ж картоплю не садити…
Христина намагалася більше мовчати під час зустрічей з матір’ю: надто вже важкий і норовливий був характер у Юлії Степанівни. Не суперечити тещі й бабусі вона закликала і Вадима, і дітей. Але до дачі їхати дві години, і активна бабуся ніяк не могла вгавала, все говорила і говорила. Мимоволі довелося підтримувати розмову.
– Христинко, я знаєш, що хочу? – здалеку завела розмову Юлія Степанівна.
– Що, мамо?
– А давай цього року поменше картоплі посадимо!
Від несподіванки Вадим проїхав перехрестя на червоне. На щастя, о шостій ранку суботи дорога була пуста. Теща повернула голову в його бік, щоб виказати за «майстерність» водіння. Але побачила щасливе обличчя й продовжила.
– Замість картоплі перекопаю вільне місце й перенесу туди малинник.
– Коли ви кажете «перекопаю» й «перенесу», ви ж маєте на увазі, що копати будете самі? – з надією у голосі спитав Вадим.
– Звісно! Звичайно ж – ні! Я тобі покажу де перекопати, де вкопати стрічку, щоб малина не розповзлася, на якій відстані зробити проходи і на якій відстані потім посадити кущі. Та ти ж мій хороший! – засміялася теща, побачивши, як спохмурнів Вадим. – Сам же ж потім будеш малинку їсти!
– Знаєте, ось не так сильно я й люблю малину, щоб заради літрової баночки всі вихідні копати, – без оптимізму відповів Вадим.
Вадим дуже мріяв про те, що одного разу засіє 20 соток травою, поставить басейн, альтанку з мангалом.
А три сотки, так і бути, нехай залишаться під моркву, бурячок, цибульку, капусту й інші кабачки. Може, навіть тепличку одну з п’яти залишив би, щоб помідорки та огірочки там вирощувати.
Це ж просто щастя: насмажити шашликів і милуватися заходом сонця, вдихаючи аромати вечірніх квітів і слухаючи стрекіт коників.
Вадим навіть заплющив очі і відчув запах смаженого шашлику, як раптом почув:
– Ти що, заснув? Чи забув, як машину паркувати? Давай швидше! Пора саджати картоплю! – теща зробила незадоволене обличчя й сама відкрила багажник. – Божечки! – раптом вигукнула вона від побаченого.
– Мамо, що трапилося? – Христина ахнула, побачивши, як мати взялася за серце.
Вона саме відчиняла двері будинку, коли почула галас матері!
Жінка випустила сумку з продуктами. Пролунав жалібний дзвін: це не витримали банки з огірками і банка з помідорами.
Христина побігла до матері. Вона не розуміла, що ж там таке в тому багажнику!
По дорозі Христина зачепилася і подерла джинси.
– Ах ти ж! Усю розсаду переламав! – голосила тим часом Юлія Степанівна.
– Та ну тебе, – махнула рукою Христина.
– Що це значить?! Що садитимемо?
– У тебе там у теплицях все одно місця не лишилося! Я взагалі не знаю, навіщо тобі стільки розсади!
Христина розвернулася і пішла в бік будинку.
– Як навіщо? А Марію Петрівну почастувати? А Валі з роботи салатів привезти? А вам, бідолахам, заготовок? – кричала їй услід мати.
– Мамо, якщо твоїм подружкам потрібні закрутки, нехай вони заведуть свої дачі! Або хоча б приїжджають навесні, висаджують розсаду, а потім влітку доглядають її. І закрутки нехай самі роблять.
– Але в них немає часу. І здоров’я вже не те.
– Ах, часу немає? – Христина розвернулася і, почервонівши від обурення, пішла до матері. – А в нас, значить, часу повно? І здоров’я на всіх вистачить?
– Христиночко, – губи Юлії Степанівни затремтіли. – Як же ж так! Ти ж моя кровиночка… Гаразд, Вадим цей, він нам чужий, але ти! Ти ж моя донька! Хіба ж можна мамі не допомогти?
– Мамі я готова допомагати, а чужим людям – ні!
Христина теж втомилася від цієї дачі. Їй теж хотілося лежати в шезлонгу, запрошувати подружок і ходити з ними на озеро чи лісок, по гриби. Вона мріяла, що її діти не стануть працювати з лопатами, сапками і лійками, як вона колись у дитинстві.
Але мати не здавалася і продовжувала вирощувати все у промислових масштабах. Тим, що росло на городі, можна було прогодувати десять таких сімей, як їх із Вадимом. Але мати нічого не хотіла чути: мовляв, мої батьки працювали на землі, я працюю і вам треба працювати. І онукам теж. А то раптом не зрозуміло, ким стануть.
Але ця картинна вистава біля машини переповнила чашу терпіння Христини. Вадим, який інколи не бачив дружину розлюченою, з подивом дивився на неї і слухав.
– Значить так, мамо. Минулого року ми посадили 18 рядків картоплі. І то тільки тому, що насіннєву миші погризли в льоху. Цього року саджаємо менше. Нашій сім’ї на зиму достатньо 13 відер, тобі, тому що ти одна, п’яти буде з головою. Разом – нам потрібно 20 відер картоплі або п’ять мішків. Це я про всяк випадок більше рахую. Такий урожай ми беремо з п’яти рядів. Значить, 13 – зайві.
– Як це – зайві?! – Юлія Степанівна забула, що їй щойно було недобре.
– Та так, матусю. 13 рядків – це 13 мішків картоплі. Зараз у льоху лежить 6 мішків. Їсти її ніхто не буде: м’яка, проросла. Значить – на викид! Тобі не шкода? Ще 3 мішки відвезли того тижня до тебе додому. Не впевнена, що ти її всю зʼїла. Ще 4 мішки віддали твоїм подружкам, – загинала пальці Христина.
Вона почервоніла, волосся розтріпалося і все, про що вона мовчала довгі роки, зараз виказувала матері.
– А це ж не вони і навіть не ти садила, підгортала, копала, колорадських жуків, знову ж таки, збирала! А ми з Вадимом і дітьми працювали все літо! Отже так – або ми садимо п’ять рядків і ні картоплиною більше, або їдемо додому і більше сюди не приїдемо. Вибирай! – заявила дочка.
– Христиночко… Ну хоча б не п’ять, а вісім, – тихо сказала Юлія Степанівна.
– Ні, п’ять.
Вже восени на ділянку заїхав трактор і переорав увесь город. Усю зиму Христина і Юлія Степанівна малювали новий план ділянки. Мати намагалася випросити ще «соточку під грядочку», але Христина була непохитна: жодної фазенди більше не буде. Або мама може забути про існування доньки й онуків.
І Юлії Степанівні довелося змиритись.
Навесні ділянку ще раз перекультивували, намітили доріжки, грядки, місце під малину, смородину, яблуні…
А ще місце під альтанку з мангалом і басейн. Через рік Юлія Степанівна з подивом побачила, що подруги тепер самі просяться до неї на дачу і навіть пропонують допомогу у прополюванні грядок.
Онуки із задоволенням стали проводити літо з бабусею, а дочка і син, нарешті, позбулися надмірної дачної роботи.
І ніхто, зовсім ніхто не переживав від нестачі овочів – всього росло в міру.
А якщо чогось і не вистачало, то магазин завжди поруч…