Марина Анатоліївна вже кілька років мріяла про пенсію. Вік вже давно дозволяв вийти на заслужений відпочинок, але обставини не дозволяли. Це питання давно вже стало ключовим у її житті. У грудні та травні у неї виникало непереборне бажання написати «за власним» і вирушити додому, але Марина Анатоліївна ніяк не наважувалася. Пора року не була випадковістю: вона працювала вчителем. Ні, її не пересмикувало при слові «робота», і око не смикалося побачивши учнів, але працювати вчителем Марина Анатоліївна втомилася… морально втомилася. Вона прийняла це як факт, але міняти нічого не наважувалася. Хоча думки такі були давно.
* * *
Ще в молодості вона завела розмову з матір’ю про зміну роботи, але та з подивом сказала:
– Що ти вигадала?! Подивіться на неї! – звертаючись до незримих оточуючих, вигукувала Лідія Петрівна. – Люди що скажуть! Бігатимеш тут із роботи на роботу! Непристойно!
– Тяжко, мамо… – спробувала виправдатися Марина, але мати була іншої думки.
– А ти як хотіла, щоб все тобі легко діставалося? Так не буває! Не лінуйся і працюй давай. Менше спи, більше працюй — ось і справа буде…
«Менше спи і більше працюй» – ці слова Марина запам’ятала на все життя. Мабуть, через те, що їй стало гірко після цих слів. Марина працювала і спати старалася менше, але легше не ставало.
Потім заміжжя. Чоловік із нею особливо не церемонився, прямо заявляв, що вона, Марина, ледаща. Цього разу їй було вже не прикро – звикла.
Так все життя й працювала у школі. Все мріяла: допрацюю до пенсії, а там піду. Займатимуся улюбленою справою, сукні шитиму, а не за зошитами сидітиму. Але цей бажаний момент все не наступав.
Насправді робота Марини Анатоліївни не була такою поганою: і діти траплялися часто добрі, і батьки непогані, але того самого «на роботу як на свято», на жаль, не було. За вислугою Марина Анатоліївна також не пішла. Чоловіка не стало, дітей треба було піднімати, а це гроші, і гроші чималі. Довелося туго затягнути пояс і знову пересилити своє бажання жити спокійно.
* * *
Сьогодні з ранку Марині Анатоліївні треба було прийти раніше – у ці теплі травневі дні у неї з дітьми була запланована екскурсія до зоопарку. До екскурсій вона ставилася з переживанням. Щойно діти опинялися поза школою, їхня поведінка кардинально змінювалася. Добре чи погано все пройде – не знав заздалегідь навіть Бог, тому Марина Анатоліївна готувалася до всього одразу.
Зателефонувати дочці теж вирішила зранку, поки є сили та гарний настрій, але Христинка слухавку не взяла. Останнім часом це було закономірністю. Марині Анатоліївні здавалося, що дочка спеціально її ігнорує. Ні, звичайно, потім вона передзвонить, скаже, що не почула чи на роботу запізнювалася, чи ще щось було важливе та потрібніше. Виправдання звучали правдоподібно, але осад все одно залишався неприємним.
Марині Анатоліївні більше нічого не залишалося, як покласти слухавку та вирушить на трамвайну зупинку. Всього якихось хвилин двадцять, і вона на місці. На порозі школи вже чекали діти. Їм нечасто випадала удача піти разом до зоопарку, тому вони перебували у хорошому настрої. Передбачивши це, Марина Анатоліївна підстрахувалась і взяла із собою як підтримку шкільну медсестру Ірину Вікторівну та педагога-організатора, свою тезку, зовсім молоду дівчинку, вчорашню студентку Марину.
Дівчата-колеги перебували не в менш хорошому настрої, ніж діти. Сидіти у спекотних класах посеред травня не хотілося нікому. Марина Анатоліївна ентузіазму не поділяла. Їй іноді здавалося, що вона втратила здатність радіти і здатність сумувати.
У зоопарку вона була схожа на досвідченого полководця:
– Так, діти, – командувала вона. – Тримаємося купно, не розбредаємось. Поводимося адекватно. Якщо потрібно в туалет, стало зле або щось пішло не так – одразу говоримо дорослим. Зрозуміло?
Натовп у відповідь тільки закивав, і Марина Анатоліївна попрямувала «на контроль». Низку учнів замикала Марина номер два. Свою тезку Марина Анатоліївна останнім часом недолюблювала – діти її обожнювали. Марина Анатоліївна усвідомлювала, що їй, старій, складно привернути увагу учнів до себе, але десь там, у глибині душі, точив черв’ячок заздрощів. Коли вона була молода, учні теж бігали за нею, а старшокласники навіть закохувалися.
Всю екскурсію Марина Анатоліївна перебувала у своїх думках, відмовившись від того, що відбувається. Тваринки були милі, і діти поводилися пристойно, але в Марини Анатоліївни було таке відчуття, що все відбувається ніби не з нею. Звичайно, вона підігравала ситуації і сміялася з мавпочок і лам, які смішно забирали з рук учнів моркву, але це була гра на публіку. Справжньої радості не було.
Перед самим виходом Марина Анатоліївна побачила незвичну лійкоподібну конструкцію. Помітила її не лише вона. Її діти зграйкою кинулися до невідомого об’єкту.
– «Колодязь бажань, ― почав читати Дмитро. ― Загадай бажання та опусти монетку».
– Ха, зараз, зараз, – пожвавішав Максим. Мрійливо заплющив очі, а потім кинув у середину воронки жовту монету. Вона голосно брязнула і зникла.
– Не справдиться, – впевнено сказав Діма.
– З чого це? – надувся Максим.
– Та тому що неправильно ти монету запустив. Потрібно на спину жирафа поставити. Ось дивись!
Дімка щось нерозбірливо пробубнів собі під ніс, потім спритно поставив монету ребром на шию жирафа, прикріпленого до краю колодязя, і відпустив. Монета поїхала спіраллю. Це було так незвичайно, що Марині Анатоліївні теж захотілося. Вона одразу дорікнула собі: «Доросла тітка, а маєшся нісенітницею», але йти не поспішала. Спостерігала, як її учні один за одним кидають монетки, і вони смішно кружляють по лійкоподібній поверхні колодязя.
Від криниці відійшла останньою. В останній момент витягла з кишені монету, швидко поставила на шию жирафа і скоромовкою випалила: «Хочу бути щасливою». Монета з дзвоном закружляла, а Марина Анатоліївна неспішно пішла за натовпом. Кілька разів вона озирнулася, щоб переконатися, що монета точно потрапила усередину.
Їй здавалося, що бажання починає виконуватися одразу. Небо дивним чином стало вищим, сонце трохи яскравіше, а на душі потеплішало… але так тривало недовго. Від солодких відчуттів Марину Анатоліївну відволік дзвінок. На екрані телефону висвітлилося «Христина», і Марина Анатоліївна поспішила взяти слухавку.
– Привіт, мамо! – пролунав у слухавці дзвінкий голос. – Не чула, коли ти дзвонила.
– Я зрозуміла. Я зараз із дітьми у зоопарку, наберу тебе потім.
– Угу, добре, – не змінюючи тону голосу, швидко погодилася Христина.
Марина Анатоліївна мала звичку одразу від’єднуватись, але цього разу не стала. Христина теж не від’єдналася, звикнувши, що першою завжди кладе трубку мама, і, мабуть, поклала телефон поруч. З динаміка Марина Анатоліївна почула незадоволене:
– Мати? – голос явно належав зятю.
– Ага, – відповіла Христина.
― Вирішила похвалитися своїми відмінниками та поскаржитися на двієчників?
– Не знаю. Вона зараз у зоопарку.
― О, тоді все очевидно. Похвалитися екскурсією та розповісти, як це важливо для дітей… Вона в тебе хоч чимось цікавиться, окрім школи?
― Якщо й цікавиться, то я про це не знаю. До речі, вона кликала нас у вихідні на дачу.
– Давай щось придумаємо. Не хочу йти до неї. Знову сяде на вуха зі своєю школою. Мені від цього вже нудно.
Марині Анатоліївні стало прикро. Вона чекала, що Христина заступиться, але дочка відповіла.
– Теж не хочу до неї йти. Від цих оповідань погано вже всім… Скажемо, треба вийти на роботу.
– От і чудово. Вибач, звичайно, але мати в тебе дивна. Здається, їй взагалі нічого, окрім роботи, не потрібне. Навіщо вона завела сім’ю?
― Гроші, гроші. Вона завжди зациклена на них. Деколи навіть на роботу пішки ходить, щоб заощадити. Хоча ні я, ні Віталік вже кілька років не беремо в неї ні копійки… хіба що як подарунки на свята…
― Мда… за її доходів, могла б жити, як нормальна людина…
– Вона завжди була такою. Не бери в голову.
Далі слухати сил Марина Анатоліївна не мала. Після почутого сонце відразу потьмяніло, і на душі стало неймовірно погано. Їй страшенно хотілося зателефонувати Христині і розповісти, як нудно і від чого погано їй самій, про те, як вона старалася для неї, Христини, і для сина Віталіка, але Марина Анатоліївна стрималася – при учнях дозволити собі таке вона не могла.
Усю дорогу назад вона докоряла собі за слабкість і кинуту в колодязь бажань монету. З роботи додому йшла пішки – щоб заощадити. Навіщо зараз було економити – вона й сама не знала, швидше, робила це так, за звичкою.
Вдома вона вперше за скільки часу розплакалася – від втоми гули ноги, а від підслуханої розмови – душа. Марина Анатоліївна плакала довго. Їй здавалося дуже несправедливим таке ставлення дочки. Вже під ранок вона заснула тривожним сном. Спала напрочуд довго — прокинулася майже в обід. Цифри на годиннику увігнали її в подив і сором. Марина Анатоліївна нашвидкуруч зробила собі каву і, згадуючи події вчорашнього дня, вирішила, що настав час у житті щось поміняти. Якщо Христинці вона так докучає — добре, дзвонити більше не буде, нехай дзвонить і приїжджає сама, коли захоче. А їй і справді треба зайнятися собою. І звільнитися, нарешті, зі школи! Причому терміново та негайно, бо так жити далі не можна. Це означало лише одне: вже сьогодні на Марину Анатоліївну чекало нове життя.