Місто поринало в сутінки. У повітрі витав тонкий запах черемхи, що долинав з пустира поряд з будинком. Алла сиділа за столом, помішуючи в чашці чай. На душі в неї було неспокійно. Сьогодні її єдиний син, Дмитро, святкував із одногрупниками закінчення інституту. Як же мати ним пишалася! Скільки ночей вона не спала, молячись, щоб у нього все вийшло, щоб він став людиною, яку можна поважати. І ось, цей час настав.
Алла звела погляд на старі фото на полиці. На одному з них Дмитро був ще хлопчиком. Дивився просто в об’єктив, усміхаючись безтурботно, його обличчя висвітлювало сонячне світло, а на руках у нього сиділа чорна кішка. На іншому знімку вони були всією родиною: вона, покійний чоловік Микита та Дмитрик – у своєму першому шкільному костюмі, з широко розкритими очима, сповненими інтересу до життя. Які ж вони були щасливі! Тоді Дімі йшов восьмий рік, а через кілька місяців їхній світ упав, коли Микити не стало. Спогади про ту ніч були, як і раніше, ясними, як учорашній день: несподіваний дзвінок, слова, які вона ніколи не забуде. Але Алла, незважаючи на всі пережиття, зібрала сили і виховувала сина одна, без допомоги та скарг.
Тепер Дмитро був дорослим, самостійним і, на її думку, готовим до серйозних рішень у житті. Вона не могла натішитися з того, яким гарним хлопцем він виріс. Розумний, роботящий, з великими планами на майбутнє. Ще в дитинстві він казав, що купить їй дачу, коли виросте.
– Ось закінчу інститут, відкрию свою справу, і поїдеш ти, мамо, відпочивати на свою дачу! – казав він їй неодноразово зі щирою усмішкою на обличчі. Алла вірила йому. Вона знала, що її хлопчик дотримає слова.
– Мамо, я вдома! – пролунав голос Діми з коридору. Алла швидко піднялася з-за столу і вийшла в коридор зустріти сина. Високий, статний, він вже не був тим хлопчиком зі старого фото. Тепер перед нею стояв дорослий чоловік із впевненими рухами та твердим поглядом.
– Привіт, синку, – з усмішкою промовила вона і потяглася до нього, обіймаючи. – Ну що, як відсвяткували?
Діма посміхнувся, але в його погляді було щось невловиме, що переконало Аллу насторожитися.
– Мамо, я одружуся! – Сказав Дмитро, дивлячись на неї з надзвичайною серйозністю.
– Одружишся? Ой, ну нарешті, синку! – радісно вигукнула мати, сівши навпроти нього на диван. – Я така щаслива! Наталя чудова дівчинка, я завжди знала, що ви з нею створені один для одного.
Наталка – дівчинка із сусіднього під’їзду, з якою Дмитро дружив із дитинства. Аллі завжди здавалося, що на Діму з Наталкою чекає майбутнє разом. Як вони підходили один одному! Обидва спокійні, скромні, добрі. Алла пам’ятала, як хлопчаки сміялися з Наталки на вулиці, а Діма заступався за неї, незважаючи на свій малий вік. Наталка, у свою чергу, завжди була поруч: допомагала з уроками, коли Дмитро нездужав, часто приходила до них у гості, щоб просто поговорити чи допомогти по господарству, пригощала пирогами, які пекла разом із мамою. Алла давно мріяла про те, що якось вони одружаться.
Дмитро на мить застиг, ніби не зрозумів, про що йдеться. Його брови трохи насупилися.
– Мамо, почекай, – тихо промовив він. – До чого тут Наталка? Я не з Наталкою одружуся.
Алла раптово відчула, як щось холодне ковзнуло її спиною. Вона не відразу усвідомила, що він сказав, і перепитала:
– Як це… не на Наталці?
– Я познайомився з іншою дівчиною, – продовжив Дмитро, намагаючись говорити спокійно. – Її звуть Таїса. Я побачив її у ресторані, де відзначали випускний. Вона офіціантка.
Алла застигла. У її голові закрутився рій нестерпних думок. Її син зібрався одружитися з якоюсь офіціанткою, з якою знайомий перший день? Вона спробувала вгамувати тремтіння в руках, але це виявилося неможливо.
– Дмитро, що ти таке кажеш? Ти ж її зовсім не знаєш!
– Знаю, мамо. Ми говорили цілий вечір. Вона мені сподобалася. Я розумію, що це несподівано, але вона моя друга половинка.
Алла не могла повірити своїм вухам. Її руки почали смикати край фартуха.
– Синку… – мати пильно дивилася на нього, а в її очах було стільки переживання, що Діма на мить відвів погляд. – Ти ж Наталку знаєш все життя. Вона завжди була поряд. А ця… Таїса… хто вона? Що ти про неї можеш знати?
– Мамо, я люблю її, – тихо сказав він, але впевненість у його голосі була непохитна.
Ці слова пронизали Аллу. Вона відчула, як сльози підступили до краєчок очей, але вона не могла дозволити собі плакати. Не зараз.
– Ти ж нічого про неї не знаєш, – прошепотіла вона знову, тепер майже благаючи. – Не руйнуй своє життя. Подумай, що ти робиш…
Діма різко підвівся, його обличчя раптом стало напруженим. Він не хотів сперечатися з матір’ю, але відчував, що вона його не розуміє.
– Мамо, я все вирішив, – сказав він твердо. – Я люблю її, і я одружуся з Таїсою.
Алла хотіла щось сказати, але не могла знайти слів. Тиша заповнила кімнату. Лише цокання старовинного годинника на стіні порушувало тишу. Вона повільно встала з дивана і, не сказавши більше ні слова, попрямувала до шафки, де стояли пігулки, відкрила її тремтячими руками і дістала маленьку пляшечку із краплями. Як так сталося? Як її золотий, розумний, розважливий син міг зв’язатися з якоюсь дівчиною, яку знає лише кілька годин? На мить їй здалося, що це просто поганий сон, що вона зараз прокинеться, і все знову буде як раніше: Діма, Наталя, затишні вечори в їхній квартирі, де панувала любов і спокій. Але ні, це була реальність, і від неї не втечеш.
Дні мчали, як у вирі. Діма не відступав від свого рішення. Вони з Таїсою розписалися у місцевому ЗАГСі за кілька тижнів. Весілля, як такого, не було. Просто підписали документи, зробили кілька фотографій і на цьому все закінчилося. Алла мовчки спостерігала за цим, не в змозі нічого змінити.
Таїсія переїхала до них у квартиру. Спочатку це здавалося дивним та незатишним. Дівчина, яку Алла майже не знала, тепер ходила по їхньому дому, користувалася її речами, готувала на її кухні. Таїса виявилася досить приємною на вигляд: мініатюрна, з довгим темним волоссям та великими очима кольору літньої трави. Але Аллу щось турбувало. Було в ній щось, що переконувало жінку насторожитися, хоча вона й не могла зрозуміти, що саме.
Спочатку Діма старався, як міг. Він працював допізна, брав підробітки, щоб забезпечити Таїсу всім, що їй хотілося. Про мрії про власний бізнес та дачу для матері довелося забути. Кожна зароблена копійка йшла на Таїсу – її вбрання, косметику, ресторани, куди вона любила ходити та інші радощі. Алла тільки мовчки зітхала.
Таїса ж, спочатку задоволена та щаслива, почала виявляти невдоволення. Їй стало нудно вдома, без роботи, хоч звільнилася з власної ініціативи. Вона скаржилася на те, що життя минає, що їй нецікаво сидіти в чотирьох стінах і чекати, коли Діма повернеться з роботи. Вона просила більше уваги, більше розваг, але Діма був надто зайнятий.
Якось увечері, через півроку після одруження, коли Алла сиділа на кухні, двері їхньої квартири відчинилися. Таїса увірвалася всередину, як буря, її очі виблискували невдоволенням.
– Все, я йду, – голосно сказала вона. Алла вийшла в коридор, насторожено спостерігаючи за тим, що відбувається. – Я зустріла іншого! І тепер я їду з ним.
Дмитро, який щойно повернувся з роботи і ще не встиг зняти куртку, застиг на місці. Його очі буквально поповзли нагору від подиву, потім на обличчі промайнуло щось на кшталт паніки.
– Що? Як? – ледве чутно промовив він, не вірячи своїм вухам.
– Ти чув, – роздратовано відповіла Таїса, схрестивши руки. – Я зустріла іншого. Я їду з ним. Мені набридло сидіти тут і бути твоєю дружиною-домогосподаркою. Я хочу жити, а не існувати. Ти зовсім не приділяв мені уваги!
– Таїсо, що це означає? Я намагався забезпечити всі твої потреби, чи не ти просила більше й більше? На увагу і часу не залишалося.
– Не люблю я тебе, Дмитро, – різко сказала вона. – Мені потрібні були не лише гроші, а й комфорт, і тепер я знайшла те, що справді хочу. Прощай.
Алла тихо спостерігала за сином упродовж наступних тижнів. Він поринув у себе, відгородився від усіх. Колишній Дмитро, її енергійний та життєрадісний син, ніби зник. Він перестав усміхатися, розмовляти. Після роботи приходив додому та закривався у своїй кімнаті. Він навіть перестав виходити надвір, щоб увечері пройтися чи зустрітися з друзями.
Єдине, що трохи витягало його із цього стану, були рідкісні візити Натлки. Вона приходила до нього на прохання його матері Алли, яка хвилювалася за сина і не знала, як йому допомогти. Наталя ніколи не лізла до нього з розпитуваннями, не тиснула, не намагалася нав’язати свою думку. Вона просто була поряд.
– Дмитро, я принесла тобі твої улюблені пиріжки, – тихо говорила вона, заходячи до його кімнати. – Пам’ятаєш, як ми раніше їли їх на лавці у парку? Давай сходимо туди, трохи посидимо.
Спочатку він мовчав у відповідь, тільки кивав і чемно брав з її рук принесене частування. Але поступово від її тепла він почав відтавати. Її присутність немов розтоплювала кригу, яка скувала його після відходу Таїси.
Минуло ще кілька місяців, і одного разу Діма, сидячи за столом на кухні з матір’ю, сказав:
– Знаєш, мам, я даремно не одружився з Наталкою, вона була б чудовою дружиною.
Алла підвела на нього очі, сповнені подиву, але тут же пом’якшала, бачачи, що він, нарешті, почав роздумувати здорово.
– Я впевнений, – продовжив він, уперше за довгий час показуючи рішучість. – Ще можна все виправити. Я подав заяву на розлучення з Таїсою і хочу почати все заново з Наталкою.
Алла зітхнула з полегшенням, але в глибині душі в неї все ще залишалася тінь пережиття. Вона знала, що життя рідко буває таке просте, як хотілося б.
Минуло кілька днів після цієї розмови. Діма відчував себе впевненішим, ніж будь-коли. Він був готовий до нового етапу свого життя, до нової спроби побудувати щастя. Алла теж помітно повеселішала, бачачи, як її син знову знаходить сенс життя.
Але якось увечері, коли Алла готувала вечерю, а Діма повернувся з роботи і тільки збирався зателефонувати до Наталки, пролунав гучний стукіт у двері. Алла витерла руки об фартух і пішла відчиняти. На порозі стояла Таїсія. На руках у неї був маленький пакунок, туго загорнутий у ковдру. Її обличчя було втомленим, а в очах світилася рішучість, змішана з розпачом.
– Діма вдома? – спитала вона, не зважаючи на вираз подиву та невдоволення на обличчі Алли.
Не встигла Алла відповісти, як Діма вже сам вийшов у коридор, почувши знайомий голос і застиг на місці, побачивши її з дитиною на руках.
– Таїсо? Що ти тут робиш?
– Це твій син, – сказала вона тихо, наче випустившиважкий тягар.
– Що? – Дмитро зробив крок назад, його обличчя змінилося.
– Я не збиралася повертатися, – продовжила вона, не давши йому часу усвідомити те, що відбувається, – але коли він народився… Загалом, мені більше нема куди піти.
Кімната раптом застигла в тиші. Алла застигла біля дверей, не в змозі повірити в почуте. Її погляд метався від Таїси до Діми, від немовляти до Таїси. Щось було не так, і її душа це відчувала.
Діма довго дивився на дитину, потім обережно взяв його на руки і в цей момент в душі Діми щось здригнулося. Він відчув, як до нього повертаються давно забуті почуття: відповідальність, турбота, прихильність.
– Як його звати? – тихо спитав він, погладжуючи щічку немовляти.
– Микита, – відповіла Таїсія. – Я назвала його на честь батька.
Алла не витримала, підійшла ближче, роздивляючись немовля. Великі чорні очі, густі вії, смаглява шкіра.
– Дімо, це не може бути твій син, – її голос тремтів. – Він не схожий на тебе зовсім.
Але Діма не слухав. Він був поглинений своїми почуттями. Решта знову перестало мати значення.
– Я не можу його залишити, мамо, – твердо сказав він, дивлячись на дитину. – Це мій син, я повинен дбати про нього. І я заберу заяву на розлучення.
Алла відчула, як земля йде в неї з-під ніг. Все, що вони з Дімою планували, все, на що вона сподівалася, впала в одну мить.
Кілька місяців пройшли у тяжкій атмосфері. Алла з кожним днем все більше і більше відчувала наростаюче невдоволення. Будинок, який колись був для неї затишним і теплим, тепер наповнювався напругою та холодом. Вона намагалася посміхатися заради Діми, але Таїса, яка знову оселилася під їхнім дахом, робила кожен день нестерпним. Вона була непередбачуваною, примхливою, і, здавалося, тільки була з Дмитром заради зручності.
Діма, у свою чергу, повністю поринув у роль батька. Він багато часу проводив з Микитою, не помічаючи невдоволення Алли та холодності Таїси. Йому здавалося, що все нарешті стало на свої місця. Він вважав, що може все виправити та повернути колишню гармонію у своє життя. Але насправді це був самообман.
Якось увечері, коли всі сиділи за вечерею, у двері подзвонили. Алла насторожилася.
– Я відчиню, – сказала вона, прямуючи до дверей.
На порозі стояв чоловік. Високий, міцний, смаглявий, із суворим виразом обличчя та примруженими карими очима. Весь його вигляд вселяв тривогу.
– Таїса тут? – його голос пролунав різко, майже наказним тоном.
Алла мовчки відступила, даючи йому пройти. Таїса, побачивши його, змінилася на обличчі, але швидко взяла себе до рук.
– Що ти тут робиш? – її голос був схвильований, але стриманий.
– Я прийшов за тобою, – твердо відповів чоловік, оглядаючи кухню і зупинивши погляд на Дмитру, що сидів із дитиною. – І за своїм сином!
– Що? – Дмитро повільно підвівся зі стільця, намагаючись усвідомити те, що відбувається.
– Це неправда, – зупинила його Таїса. – Він народився у нашому шлюбі і, згідно із законом, це дитина Діми. Ти сам відмовився від нього.
Чоловік наблизився до Таїси, майже впритул. Його погляд став суворим, а голос холоднішим.
– На папері може воно й так, але рідний батько дитини – я. І я хочу, щоб ти взяла сина та пішла зі мною. Ми їдемо.
Таїсія подивилася на Діму, але в її очах не було ні кохання, ні прихильності, тільки втома та пережиття.
– Я йду, Дімо, – тихо промовила вона, опустивши очі в підлогу.
Діма стояв, ніби вкопаний, не в змозі щось сказати. Життя знову впала в одну мить. Він тільки мовчки спостерігав, як Таїса зібрала речі, взяла Микиту на руки і вийшла за двері разом із тим чоловіком.
Після цього життя для Діми остаточно втратило сенс. Алла намагалася якось підтримати сина, але її спроби були марними. Діма був занурений у глибоке пережиття, і ніщо не могло його витягнути із цього стану.
Але коли Таїса подала на аліменти, заявивши, що за документами він батько її дитини, Діма стрепенувся. Це стало для нього останньою краплею. Він більше не міг миритися з цією несправедливістю вирішив боротися за своє право на правду.
Він оформив офіційне розлучення та подав документи на проведення тесту, щоб довести, що він не батько Микити. Це стало для нього важливим кроком, можливо першою справжньою дією за довгий час. Коли прийшли результати тесту, що підтвердили всі підозри, Діма відчув деяке полегшення, але це було лише тимчасовим перепочинком.
В глибині душі він розумів, що більше не хоче жити у минулому. Йому треба було рухатися вперед. І перше, що він згадав, – Наталя. Вона завжди була поруч, підтримувала його, любила попри все. Він вирішив, що настав час відновити цей зв’язок.
Якось увечері, зібравшись із духом, Діма підійшов до матері.
– Мамо, я вирішив зробити пропозицію Наталці, – сказав він впевнено.
Алла подивилася на сина з пережиттям. Її душа стиснулося від занепокоєння. Вона любила Наталку як рідну дочку і бачила, як та переживала весь цей час.
– Дімо, – почала вона м’яко. – Може, не варто?
Діма насупився.
– Я вже довго чекав, мамо, – відповів він, рішуче встаючи. – Я не можу її знову втратити.
– Але ж ти розумієш, як її образив, Дімо, тепер важко все виправити, ну не хвилюй їй душу.
Але Діма не слухав матір. Він пообіцяв, що зробить усе, щоб Наталка вибачила його, проситиме прощення, чекатиме хоч усе життя. Він швидко пройшов до дверей.
– Не ходи туди, синку, вона вже з іншим… – різко вирвалося в Алли, коли Діма був вже на порозі. Її слова пульсували гучною луною.
– Що? – повільно промовив Діма.
– У неї незабаром весілля, – тихо сказала вона, опускаючи погляд. – Не варто знову псувати їй життя, Дімо. Вона надто довго на тебе чекала і все прощала.
Діма відчув, як земля йде з-під ніг. Усі його надії та мрії знову розсипалися на дрібні уламки. Помилки, які він зробив, виявилися непоправними. Він зрозумів, що шукав щастя не там, де треба, але тепер було запізно щось виправити.
Дужа його переживала, але він знав, що має відпустити Наталку. Вона заслуговувала на краще. І він розумів, що більше не зможе бути частиною її життя.
Він поки не знав, що робити далі, але непохитно вірив, що мрії про бізнес він неодмінно реалізує, і дачу матері подарує, і зробить усе, щоб більше на її очах не бачити сліз.