Коли Марина закінчила коледж, її улюблена бабуся Поліна Вікторівна запропонувала онуці до неї переїхати.
Марина й раніше частенько залишалася у бабусі та діда.
Квартира у них велика, у старому будинку з високими стелями. Меблі старовинні, на стінах картини, а в серванті дивовижно красиві фігурки з порцеляни. Бабусі багато гарних речей дісталося ще від батьків. І Марині подобалося їх розглядати, ніби вона торкалася далекого минулого своїх предків.
– Ось підростеш і будеш тут жити і господарювати, ти ж у нас із дідом єдина спадкоємиця. Щось оновиш на свій смак, ну а ціну дрібничкам старовинним ти вже знаєш, я бачу, як ти дбайливо до них ставишся, – раділа Поліна Вікторівна.
Коли бабуся одна лишилася, Марина не роздумуючи до неї переїхала. Не залишати її одну, бабуся хоч і бадьора, але вона вже старенька.
Та й самій Марині просто подобалося слухати спогади бабуси. Вона з дитинства любила її історії з життя і готова була слухати їх нескінченну кількість разів.
Ну а Поліна Вікторівна знайшла у своїй онуці не лише уважного слухача та співрозмовника. Але й добру помічницю – у спритної Марини все вдавалося. До магазину збігати – будь ласка. Приготувати поїсти або посуд помити теж.
Бабуся внучку з дитинства привчила до однієї хитрощі – зі справами треба швидко розправлятися, щоб вони не заважали займатися тим, що цікаво.
Бабуся відразу зрозуміла, коли її онука закохалася, хоч Марина їй нічого не говорила.
Юрко разом із Мариною навчався у педагогічному коледжі.
Вони здружилися перед закінченням коледжу і майже весь час проводили разом. Готувались до занять, будували плани на майбутнє.
І якось само собою вийшло, та й усі їхні друзі були впевнені, що незабаром вони одружаться.
– Ти до бабусі переїхала? Вона тобі квартиру заповіла? Ось це чудово, та ти завидна наречена, – пожартував Юрко, – А з бабусею мене познайомиш?
– Звичайно, познайомлю, Юра, вона в мене чудова, впевнена, що ти їй сподобаєшся, – в тон йому весело відповіла Марина.
Бабуся, дізнавшись, що внучка зібралася заміж, була за неї рада. Та ще за молоду людину, з якою має спільні інтереси та однакову професію.
Це ж чудово!
Адже вони обоє, і Юрко, і Марина, збираються працювати вчителями молодших класів. І, можливо, будуть і працювати і далі вчитися.
Юра до всього іншого виявився ввічливим та вихованим юнаком. Поліна Вікторівна була просто зачарована.
– Бабусю, як ти думаєш, якщо він до нас одразу переїде? У Юри вдома тіснота, він із молодшим братом в одній кімнаті. Адже зараз багато хто живе без штампу в паспорті, поки немає дітей. А потім підбираємо на весілля і одружимося, як думаєш? – порадилася Марина.
Поліні Вікторівні це питання не сподобалося. Але вона дуже любила свою онучку і вірила у її вибір. Тож не стала їй одразу відмовляти, а запропонувала, – Мариночко, давай ще трішки почекаємо та подумаємо?
– Звичайно, давай! – погодилася Марина. Вона й сама не була готова так жити, хоч сама собі здавалася несучасною.
Її подруга Віка посміювалася з неї: – Дивна ти, Марино, хто зараз на це дивиться? Юрко класний хлопець, дивися відведуть, якщо довго думатимеш? Штамп у паспорті це просто папірець, він щастя не гарантує!
Віка так впевнено це говорила, що Марина з нею майже готова погодитися. Але коли вона поверталася додому до бабусі, їй здавалося, що це буде дивно та неправильно. Якщо Юра ось так прийде і буде з нею тут жити, це недобре якось.
І всі прекрасні картини, що висіли на стінах, і старі книги на поличках, і тендітні статуетки немов мовчки дивилися на неї і засуджували Марину за те, що вона збирається зробити!
– Облиш, кохана, ми ж любимо один одного! – Юра вже не вперше був у квартирі.
Він ходив і розглядав старі речі і захоплювався:
– Треба ж, оце й антикваріат, дорого коштує напевно.
Марина поки не наважувалась його залишити ночувати, хоча він не раз мав намір, але щось її зупиняло.
А тут ще ні з того ні з сього бабуся занедужала. Злягла без сил.
– Бабуся наша щось зовсім погана, – зауважив Юра, і Марину зачепила його інтонація. Начебто він непокоїться, але щось так неприємно прозвучало, не передати.
“Дивно, може я чіпляюся? Чомусь коли Юра сюди приходить, він стає якимось іншим, не тим Юрком, якого я люблю” – думала Марина, і ніяк не могла розібратися у своїх почуттях.
Та ще й занепокоєння про бабусю заважало їй думати про свої почуття. Чомусь вони їй тепер здавалися дрібними та несправжніми.
– Даремно ти так переживаєш, ми молоді, вона старенька, час її минув, ти чого, кохана? – Юра розвалився на дивані в її кімнаті, взяв Марину за руку і обійняв. – Іди до мене, ну що сталося? Я тебе люблю!
І тут бабуся голосно гукнула щось, Марина забарала руку з руки Юрка: – Пусти, мені неприємно, чуєш?
– Ну, сама дивись, я додому, – Юра скривився, накинув куртку і вийшов.
Але Марина вже пішла до кімнати бабусі.
Поліна Вікторівна проснулась і сама засмутилася, що вона злягла і псує життя внучці,
– Мариночко, я сама не зрозумію, що зі мною. Але, напевно, мені треба тобі це розповісти. Хоч ти й можеш подумати, що я вже не в собі, вибач, але більше мовчати не зможу.
– Ти про що, бабусю? Давай я тобі чаю принесу, ти дуже хвилюєшся?
– Дякую, онучко, мені наче трохи краще, – і Поліна Вікторівна сіла на ліжку.
Марина принесла бабусі чай і сіла з нею поряд. – Ну що, бабусю, кажи, я нічого такого не подумаю. Ти ж мене завжди розуміла і я тебе зрозумію!
– Пам’ятаєш Віру, мою старшу сестру, якої вже не стало? – Здалеку почала Поліна Вікторівна, – Так от, я їй не вірила, а тепер сама на собі це випробувала.
– Що випробувала, ну бабусю?
– Ось слухай:
Адже сестра була набагато старша за мене. Ми з нею обидві в цій квартирі виросли, і коли Віра одна залишилася, вже старенька, я її до себе забрала. Ти була зовсім маленька. А до мого чоловіка ходив з роботи один товариш. Так ось Віра моя раптом злягла, погано їй. І мені потім почала розповідати, що тільки той товариш чоловіка приходить, її гірше стає. І що товариш той дивно на неї дивиться. Загалом я вважала, що моя сестра марить. Я її шкодувала, але не вірила.
А потім у нас якісь дрібниці зникли. Чоловік із цим своїм товаришем посварився, сказав, що той йому погану справу запропонував, грошову, але підлу. Та ще чоловік помітив, що товариш цей у нас одну штучку забрав. Дивився, тримав у руці, коли в нас був, а потім нібито випадково в кишеню собі поклав. А чоловік це помітив.
І товариш цей до нас більше не приходив, а Вірі моїй незабаром краще стало. І багато років ще прожила, говорила, що бувають люди, які стоять на межі між цим світом і тим і тоді бачать більше, ніж звичайні люди. Дар такий несподіваний у цьому стані проявляється, ось як! Адже вона тоді про себе говорила, та тільки розуміла, що не вірю я їй.
– І що ти цим хочеш сказати, бабусю? – у Марини навіть холодок по спині пробіг, вона здогадалася.
– Поганий цей хлопець твій, онучко, ось що. Хочеш вір, а хочеш не вір, а я тепер своїй сестрі Вірі повірила, коли сама на собі випробувала все. І до речі, статуетки однієї немає з серванту, я це знаю, хоч туди вже кілька днів не ходила.
Поліна пішла подивилася – і справді немає однієї порцелянової статуетки. Невже й у її бабусі виявився цей дивний дар – бачити те, що інші не бачать?
Хоча, чесно кажучи, у Марини теж до Юри ставлення змінилося. Мов він зовсім не той, яким раніше здавався.
Під час зустрічі Марина сказала, що бабуся занедужала і поки що не треба до неї заходити. Юрко якось дивно посміхнувся і нічого не відповів. А Марина зазнала лише полегшення, ніби позбулася чогось поганого та непотрібного.
Бабусі незабаром зовсім краще стало і вони з Мариною більше про Юру не згадували.
Пізніше Марина дізналася, що він кудись поїхав із іншою дівчиною.
А Марина вийшла на роботу до школи і з радістю почала займатися першокласниками. До чого вони милі і допитливі. Марина теж завжди мріяла, що матиме сім’ю, чоловіка та дітей.
Якось вона поверталася додому на своїй маленькій машинці, на яку сама заробила. Задумалася, і раптом зупинив її поліцейський. Марина запереживала, невже вона щось порушила?
– Дівчино, у вас колесо спускає, невже ви не відчуваєте, що веде машину? – спитав він суворо. А очі добрі, молодий зовсім хлопець.
– Ой, дякую, я так втомилася, з роботи їду, дякую вам велике, – Марина акуратно проїхала далі і припаркувалася. І вирішила татові зателефонувати, але хлопець наздогнав її, – Давайте я вам допоможу. А де ви працюєте? У школі? Моя мама теж вчителька, – і хлопець посміхнувся.
Колесо він їй підкачав, провів її. Так Марина з Дімою познайомилася.
Він наступного дня вже чекав на неї після роботи. І другого дня, і третього.
Діма виявився добрим хлопцем. Пишався, що його дівчина дітей навчає, а за якийсь час запропонував Марині вийти за нього заміж.
– Я завжди мріяв знайти таку, як моя мама. І щоб у нас було двоє дітей, і ми жили разом довго-довго!
Він так це сказав, що Марина йому одразу повірила. Він був їй до душі з першої хвилини їхнього знайомства. Бувають такі люди, яких зустрів – і жодної секунди не сумніваєшся, що це твоя людина на все життя!
Бабуся на весіллі внучки Мариночки та Діми навіть танцювала.
І було їй легко і радісно, що внучці нарешті зустрівся добрий чоловік. А в цьому Поліна Вікторівна була абсолютно впевнена.
Як і в тому, що в її сестри Віри, а тепер і в неї, у Поліни Вікторівни, на заході сонця виявився несподіваний, але такий корисний дар – бачити і відчувати людину так, як ніхто інший не вміє!
І ще, Поліна Вікторівна прикинула, що сестра Віра після того випадку з товаришем, коли у неї цей дар тільки з’явився, прожила ще десять років!
Ось у неї щастя яке, значить і воно ще порадіє життю і навіть з правнуками зможе понянчиться!
PS. Марина з Дімою живуть поки в нього, але часто бувають у бабусі, допомагають якщо потрібно. І вже всі разом вирішили, що коли з’явиться дитина, вони одразу до неї переїдуть.