– Так, шкода таку ділити і продавати … – замислено простягла Людмила, оглядаючи трикімнатну квартиру, що дісталася їм з дочкою у спадок.
– А навіщо ділити та продавати? – запитала Ганна. — Хіба нам погано з тобою тут живеться?
Вона щиро любила дідусеву квартиру. І зовсім не через те, що вона була величезною, просторою, світлою та розташованою в центрі Києва. Просто вона тут, можна сказати, виросла. Тому що матері, ще молодій, привабливій і постійно зайнятій пошуком «відповідної кандидатури», завжди було не до неї.
Людмила скосила погляд на дочку:
– А якщо ти вийдеш заміж? Я не хочу жити разом із зятем і чути, як мене називають бабусею твої діти!
– Ну, коли це буде…
– А якщо я вийду заміж? – продовжувала вона.
– Ти?
– А що?! — Людмила подивилася на дочку із викликом.
– Та нічого, – знизала плечима Ганна. — Просто думала, що ти після того Бориса зареклася думати про заміжжя.
– Ну, а що Борис? – заперечила Людмила. — Ну, забула людина приїхати до ЗАГСу до призначеного часу, ну що тут такого?
– Ага, – посміхнулася Ганна. — Він просто забув, що одружується. Справді, з ким не буває. А коли гостям у ресторані довелося замість нього представити дядька Толіка, який під кінець банкету забув, що він Борис…
– Ну гаразд, Ганно, вистачить про Бориса, – з прикрістю скривилася мати. — Головне, я зробила висновок. Цей гіркий досвід навчив мене розумітися на чоловіках. Тепер я з першого погляду можу визначити, хто переді мною стоїть і що в нього на думці. Тепер я не помилюся!
«Добре, якщо так», — хотіла сказати Ганна, але вчасно стирмалася.
Спілкуватися з матір’ю їй завжди було нелегко, бо та чіплялася до слів і могла, миттєво образившись, вчинити сварку із нічого. Та й дідусь, який пішов із життя півроку тому відразу за бабусею, казав, що «яйця курку не вчать».
Зрештою, особисте життя матері її не стосується.
***
Декілька днів потому ближче до обіду мати заглянула в кімнату Ганни і сказала:
– Я чізкейк у духовку поставила. Придивишся за ним, поки я буду у Валентини Леонідівни? Я ненадовго.
– Добре.
Підхопивши планшет, Ганна вирушила на кухню і знову поринула у малювання. І раптом запищав телефон матері, залишений нею на кухонному столі.
Потім ще раз.
Потім ще.
Якщо мама була у балакучої Валентини Леонідівни, жодного «ненадовго» не могло бути в принципі. Якщо та була в настрої, піти від неї було просто неможливо.
Телефон знову вибагливо запищав.
«Якщо термінове, віднесу їй», — подумала Ганна, беручи телефон. І тут її погляд зачепився за останнє повідомлення у месенджері.
«Ей, ну я тут вже сиджу на валізах!» — писав хтось із картинкою червоного сердечка.
«Коли мені приїжджати?»
Ганн насупилась.
«Які ще валізи? Куди цей хтось збирався приїжджати? І хто це взагалі?
«А може, людина просто помилилася?»
Ганна відкрила повідомлення і незабаром зрозуміла: ні, ніякої помилки не було. Повідомлення справді було адресовано її матері. Більше того, мама активно і вже давно переписувалася з цим чоловіком.
Читати листування Ганні зовсім не хотілося, тим більше що у неї не було звички пхати носа в чужі справи. Але в останніх повідомленнях майже постійно з’являлося її ім’я.
З хвилюванням, вона вирішила прочитати все. І невдовзі пошкодувала про це.
“Вона абсолютно неможлива, коханий”, – писала мама. -«Я ледве живу з нею. І моє терпіння, чесно кажучи, закінчується».
“Ну потерпи ще трошки, сонечко”, – відповідав співрозмовник.
«Що ти знайшов зі своїм юристом лазівку? Спадкоємиця тільки я?
«Здається, так. Давай побачимось і все обговоримо. А поки будь хорошою дівчинкою!
«Добре. Тільки заради тебе. Люблю тебе».
“І я тебе”.
Ганна відклала телефон убік і якийсь час сиділа, дивлячись в одну точку. Дізнатися про те, що найрідніша людина плете за її спиною інтриги і, по суті, зрадила її, було важко.
І раптом телефон задзвонив. Ганна машинально потяглася було до нього, але в цей момент відчинилися вхідні двері. Людмила, що увійшла, буквально підлетіла до столу і схопила слухавку.
– Слухаю, – мляво промуркотіла вона, закриваючись у своїй кімнаті.
Більше Ганна нічого не почула. Але їй це не було потрібно, адже вона вже все зрозуміла.
Була велика образа. Впоравшись із поривом емоцій, Ганна поступово заспокоїлася.
Сварка ні до чого доброго не приведе. Невідомо ще, що це за людина, з якою зв’язалася мати. Якщо він має вихід на хорошого юриста, Ганна і справді може опинитися на вулиці.
Тут треба було діяти хитріше.
***
Раптом Ганна згадала про двоюрідного старшого брата. Сім’я Андрія теж фігурував у заповіті дідуся. Тітці Галі, його матері, дісталася дача, а йому самому — невелика сума грошей і дідусевий позашляховик.
Людмила з дитинства не любила більш щасливу старшу сестру. Вони жили у різних містах, але все одно примудрялися сваритися.
Коли дідуся не стало, тітка Галя почала висловлювати Людмилі невдоволення з приводу змісту заповіту, який взагалі був усім добре відомий. Після цього сестри сварилися так сильно, що вже майже півроку не розмовляли.
Нелюбов Людмили до сестри автоматично перейшла і на Андрія. Коли він обзавівся своєю сім’єю, вона не злюбила його дружину Марину, а заразом і трирічного племінника Сашка.
Молоді жили на орендованій квартирі, але нещодавно орендодавець вирішив продати її. Андрій попросився було пожити на якийсь час у дідусеву квартиру, але Людмила стала дибки. Вона навіть чути нічого не хотіла про племінника. Тепер він терміново шукав інше житло.
Йому й вирішила подзвонити Ганна.
– Ти ще не знайшов квартири? — спитала вона, коли вони з братом обмінялися привітаннями.
– Поки що ні.
– Як щодо того, щоб пожити у нас?
– А що, тітка Люда передумала? — обережно спитав Андрій.
– Ні. Але, на відміну від мене, її прописано не тут, а в нашому старому будинку. Тому я маю право запрошувати сюди, кого хочу.
Брат із радістю погодився.
– Тільки, Андрію, велике прохання, – попросила Ганна. — Поговори, будь ласка, з Мариною, хай не свариться з нею бодай при мені.
– Добре.
Помовчавши, Андрій додав:
— Дякую тобі велике, сестричка.
– Нема за що.
– Коли можна буде приїхати до вас?
– Та хоч сьогодні.
На тому й вирішили.
***
У Людмили був чудовий настрій. Діставши з духовки чізкейк, вона, співаючи, почала кришити салати. Дочку вона ніби не помічала і була на своїй хвилі.
Спостерігаючи за нею, Ганна мимоволі зловтішалася: «Цікаво, що з нею стане, коли приїде Андрій із сім’єю?»
Їй навіть на мить стало шкода маму, але потім вона згадала те листування.
Наступної секунди задзвонив дверний дзвінок. Випередивши Ганну, Людмила кинулася до дверей. І раптом вона відсахнулася.
Першим у коридор влетів Сашко з дзвінким, «вивченим» напередодні привітанням:
– Привіт, бабуся Люда!
Бабуся Люда відскочила ще кроки на три. Вона мовчки дивилася, як непрохані нею гості втягують величезні валізи. Дар промови вона знайшла, коли сумки зайняли майже весь коридор.
– Ви звідки і куди? — розгублено пробелькотіла вона, не відповівши на вітання гостей.
— Тітко Люда, — серйозно сказав Андрій. — Вибачте, але ми з Ганною домовилися, що поки ми з Мариною не знайдемо нове житло, поживемо у вас.
– І урочисто обіцяємо не сваритись! – Підхопила Марина, простягаючи Людмилі букет троянд.
Прийнявши квіти зі скорботним обличчям, вона до ранку замкнулася у своїй кімнаті.
***
Наступного дня Людмила зрозуміла, що ще одну добу вона з цими гостями, які зруйнували всі її плани, не витримає. Найбільше її виводив із себе гіперактивний Сашко. Він не замовкав ні на хвилину, а дратівливе «бабуся Люда» не сходило в нього з язика. Він буквально ходив за нею п’ятами і потребував уваги.
– Баба Люда, а блови ти пликлеїла? — запитав він якось, вказуючи на зроблені в дорогому салоні брови Людмили.
І спробував відклеїти одну з них.
– А це в тебе палик? — спитав він через якийсь час, чіпаючи її за нарощене волосся.
Запас її сил закінчувався. Під гарячу руку потрапила Марина, що метушилася на кухні і ненароком перекинула турку.
– Ось таким невміхам тільки в чужих людей і гостювати! — роздратовано гаркнула Людмила.
– Ой, ну ви ж бачите, що я ненароком! – виправдовувалася та. – Не чіпляйтесь, будь ласка. Все вже витерла. Зараз зварю іншу, — миролюбно сказала невістка.
І тут на кухню влетів Сашко:
– Бабуся Люся! Допоможи моя машинка! – І він простяг їй свій малюнок.
– Це тобі! Я молодець? — спитав він, віддано заглядаючи їй у вічі.
– Так, ти хороший хлопчик, – з сарказмом відповіла вона, ретируючись у свою кімнату.
Там вона виявила новий сюрприз: бажаючи зробити їй приємне, Сашко розклав на білому дорогому дивані витягнуті з учорашнього букета троянди.
“І коли тільки встиг?” – думала вона, збираючи квіти. Вже вкотре вона зраділа тому, що Ганна незаміжня і в неї немає дітей.
***
Увечері, коли Андрій, Марина та Сашко вирушили на прогулянку, Людмила вирішила поговорити з дочкою.
– Ти не знаєш, що там у Андрія з новим житлом? — одразу ж почала вона, заходячи до Ганни.
– Поки що нічого, а що? – Відповіла Ганна, відволікаючись від екрану комп’ютера.
– Може, вони з’їдуть від нас? — у голосі Людмили пролунало роздратування.
– Ну це не від мене залежить. Вони шукають квартиру, але знайти орендодавця, готового вселити сім’ю з маленькою дитиною, досить складно.
– І зрозуміло чому, – буркнула про себе Людмила.
І тут дала про себе знати втома, що накопичилася за добу. Розлютившись, вона запитала:
— А навіщо ти їх взагалі запросила?
– Бо вони мають безвихідну ситуацію. А що?
– А те, що я познайомилася з дуже гарною людиною і не хочу її упускати!
Різко видихнувши, Людмила продовжила:
— Він молодший за мене на десять років, але він про це не знає… Я дуже переживаю, що його відведуть, і тому запросила його до нас.
– Ну сьогодні і завтра гості точно не з’їдуть, – посміхнулася Ганна. — Тому пропоную почекати ще тиждень-два. Якраз ми вступимо у спадок…
За цими словами Людмила мимоволі сіпнулася, але Ганна, ніби не помічаючи цього, продовжила:
– До речі. Знаєш, я теж познайомилася з деким.
– З ким? – Насторожилася Людмила.
– З дуже гарною людиною, – відповіла дочка з усмішкою. — Може, я скоро поїду жити до нього, тож ти сама будеш спадкоємицею і продовжиш жити в цій квартирі з ким забажаєш.
– Хто такий? Як ти з ним познайомилась? Як довго ви зустрічаєтеся? Чому мені нічого не сказала? — заметушилась, ледве приховуючи радість, мати.
– Ой, потім, мамо, – усміхнулася Ганна. — Давай дочекаємось, коли гості поїдуть. А потім я тебе познайомлю зі своїм другом, а ти мене зі своїм. Підходить?
– Домовилися!
Сяючи від радості, Людмила зникла у своїй кімнаті. Вона відразу кинулась писати повідомлення: «Завтра о 18.00 на нашому місці. У мене шикарні новини! Все під час зустрічі. Цілую».
***
Молодої людини в Ганни не було. Але коли мати пішла, їй на думку спала несподівана ідея. Вона відкрила один із найпопулярніших сайтів знайомств і почала шукати.
Незабаром потрібна кандидатура знайшлася. Його звали Віктором, йому було близько тридцяти років. Це був приємний молодий чоловік з особливим обличчям і добрими променистими очима. Він був «онлайн» і на звернення Ганни відреагував майже миттєво.
Вона здивувалася, як легко їй було з ним спілкуватися. Слово за слово вони домовились про зустріч.
“Коли ти зможеш?” — питав Віктор.
«Завтра годині о шостій. Підходить?»
«Давай трохи раніше? Скажімо, о п’ятій?»
«Домовилися!»
Неподалік будинку знаходився невеликий тихий сквер. Там Ганна та Віктор і зустрілися. Він запропонував пройтись, а потім вони присіли на лаву. Віктор виявився дуже милим і привабливим, він був цікавим співрозмовником і багато жартував. Час з ним летів непомітно, і Ганні навіть здалося, що вона знає його все життя. Мабуть, такій людині справді можна довіритися.
– У мене до тебе прохання, – сказала вона. – Трохи незвичайне.
Віктор уважно й доброзичливо дивився на неї, і вона продовжила:
– Я живу з мамою, і в нас з нею домовленість: вона не вийде заміж, доки не вийду я. Я сказала, що в мене є наречений, і я скоро переїду до нього. Ти…
Вона зам’ялася, але потім рішуче закінчила:
— Ти не міг би зіграти мого нареченого?
В очах Віктора з’явилася іскорка.
– Чому б і ні? – відповів він з усмішкою.
І відразу додав:
— Я готовий навіть не зіграти цю роль, а справді виступити в ролі твого нареченого… — він зазирнув їй у вічі, і вона раптом густо почервоніла.
– Коли ти зможеш прийти до нас? – Запитала Ганна.
Віктор ніби ненароком глянув на годинник. Було за десять шість.
– Думаю, у суботу, – трохи подумавши, сказав він.
І тут Ганна побачила на горизонті знайому постать — у сквері з’явилася ошатна мати.
– До речі, – впоравшись із подивом, сказала Ганна, – здається, до суботи чекати не доведеться.
І вона махнула матері рукою:
– Привіт, мамо!
Почувши голос доньки, Людмила обернулася і попрямувала до них із Віктором. Але що ближче вона підходила, то сильніше сповільнювалася. Зрештою, вона зупинилася як укопана.
Переводячи погляд з Ганни на Віктора, вона ледь чутно пролепетала:
– Ганно? Вітя?
– Ти що, вже знайома з моїм нареченим? — дивувалася Ганна.
– Загалом… це… мій… наречений… — ледве вимовивши слова, відповіла Людмила.
Віктор раптом зблід. Ганні навіть здалося, що його ретельно покладене волосся стало дибки.
– Е-е-е … – Видавив він з себе, на всі очі дивлячись на Людмилу і раз у раз подивляючись на Ганну.
І всі троє, раптом щось зрозумівши, замовкли. А потім Віктор різко встав з місця і риссю побіг до виходу зі скверу. Добігши до пішохідного переходу, він перейшов на підтюпця і незабаром зник з поля зору.
***
Рано-вранці наступного дня мати злегка зачепила сплячу Ганну за плече.
– Доню, – тихо, але рішуче сказала вона.
Судячи по колах під очима, вона не спала всю ніч, і Ганні мимоволі стало не по собі.
— Мені зараз треба побути на самоті. Я вирішила повернутися до нашого будинку, тому мене не шукай. За рештою речей якось заїду. Зідзвонимося.
– Стривай! — стрепенулась Ганна. – Тебе проводити?
– Не треба, на мене чекає таксі.
І вона пішла.
Незабаром Людмила та Ганна вступили у спадок. Ганна продала свою частку і купила собі однокімнатну квартирку в спальному районі. З матір’ю з того часу вони не спілкуються.