Залишалося трохи почекати. Ірина спостерігала як чоловік збирає речі. На неї він майже не дивився. Вона сама попросила його піти, бо жити під одним дахом із зрадником більше не могла.
Але спостерігати за зовні незворушним чоловіком, у шлюбі з яким вони прожили понад тридцять років, було дуже важко. І Ірина, сама дивуючись тому, з яким невдоволенням звучить її голос, запитала:
– Ну? Все взяв?
– Та ніби все, – спокійно відповів Олег.
– Якщо що, згадуй зараз. Бо більше на поріг я не пущу тебе! – категорично заявила вона. — Якщо щось знайду, викину на смітник.
– Мого тут як мінімум півбудинку, – усміхнувся чоловік, спідлоба глянувши на неї.
Якийсь час вони мовчки дивилися одне одному у вічі. Врешті-решт Олег моргнув, першим відвів погляд і, підхопивши з дивана сумку з книгами, вийшов у коридор. Проводити його Ірина не стала.
Коли чоловік пішов, вона опустилася на дивані і втомлено провела по обличчю рукою. Плакати, як не дивно, не хотілося. Більше того, після відходу Олега вона відчула якесь дивне полегшення.
Більше їй не треба бачити його байдужий погляд. Не треба вдавати, що не відчуває терпкого запаху чужих (хоча, насправді, дуже добре їй знайомих!) парфумів на його сорочках. Не треба вислуховувати його погано придуманий обман і вдавати, що вірить…
Після телефонної розмови із сестрою Світланою, яка підтвердила, що вони з Олегом давно кохають один одного, вона зрозуміла: неможливо зберегти те, що розвалюється на частини.
Так буде найкраще для всіх. А чоловік та сестра – зрадники.
Видихнувши, Ірина піднялася на ноги і почала збиратися в палату. Там на неї чекав батько.
***
З головою занурившись у невеселі думки про майбутнє розлучення та поділ майна, Ірина не помітила, як дійшла до медзакладу.
Відкривши двері палати, вона зіткнулася зі Світланою. Виникла невелика затримка, але потім Ірина відсторонилася. Сестра, вдавши, що вони незнайомі, гордо пройшла повз і попрямувала до автобусної зупинки. У темному коридорі залишився шлейф її терпких парфумів.
Парфумами Світлани пахло і в батьківській палаті, незважаючи на прочинене вікно. Але Ірина більше не звертала уваги на дратівливий аромат, куди більше її цікавив стан батька.
Його голова лежала на подушці, і Ірині, що підійшла до ліжка, здалося, що він блідіший ніж зазвичай. Його очі були заплющені, груди тихо піднімалися і опускалися.
Стривожено вдивившись у його втомлене недугою обличчя, Ірина вирішила, що він спить, і тихо присіла на стілець, що стояв поруч. Але батько раптом розплющив очі і глянув на неї.
– Привіт, – м’яко посміхнувся він.
У його глибоко запалих очах світилася щира радість.
– Як ти, тату? — присунувшись ближче, вона торкнулася його руки.
– Хоч у космос запускай. Можу навіть засвідчити це нотаріусу.
Після невеликої паузи він додав:
— До речі, дочко. Поклич мені його.
Підвівшись у ліжку, він узяв з тумбочки телефон і продиктував номер.
– Передай їй, що я приймаю цілодобово і без вихідних, – батько підморгнув Ірині, і вона відчула, як куточки її губ повзуть угору.
– Добре, тату.
Поруч із батьком їй завжди було добре і спокійно. Веселий і добрий, він змалку сповідував принцип, що нерозв’язних ситуацій не буває. Навіть зараз, коли, за словами спеціалістів, йому залишалося не більше місяця, він випромінював незламний оптимізм.
– Ну, а твої справи як? — раптом спитав він, з підозрою дивлячись на неї.
Він знав, що Ірина та Олег зараз переживають проблеми. Але про те, що чоловік більше року зраджував їй із рідною сестрою, Ірина йому, зрозуміло, не говорила.
– Як у дитини в різдвяний ранок, – посміхнулася вона.
Батько продовжував вивчаюче дивитися на неї, і Ірина, легенько стиснувши його руку, тепло сказала:
— Все гаразд, тату, правда.
– Судячи з того, що Олега я не бачив вже давно, різдвяний ранок не надто задався, – скептично піднявши брову, заперечив батько.
Плечі Ірини опустилися. Говорити неправду не хотілося, але вантажити батька ще й своїми проблемами вона не могла.
– Метушня, все метушня, – раптом сказав він, накривши її руку своєю теплою долонею. — Не хвилюйся, доню. Все налагодиться.
Посміхнувшись, він підняв палець і процитував відомого кіногероя:
– Я так думаю!
***
«Ні, тату, ти неправий, не налагодиться», — похмуро думала Ірина, ідучи коридором.
На душі було темно й сумно. А від усвідомлення того, що найближча людина скоро покине її, ставало ще важче.
Діти Ірини та Олега вже виросли та жили за кордоном, маленьких онуків вона зрідка бачила лише по відеозв’язку. Тепер, після відходу чоловіка, великий будинок, в якому на неї ніхто не чекає, вже не здаватиметься їй надійною фортецею.
Туга і почуття самотності знову навалилися на Ірину, і вона в буквальному значенні слова не бачила, куди йде. Із цього стану вона вийшла тільки коли втратила опору під ногами і зрозуміла, що зараз опиниться на землі.
Раптом позаду її підхопили великі, сильні руки. Потім чоловік, що підтримав її, підвів до найближчої лави, обережно посадив і сів поруч.
Навівши різкість, Ірина з подивом зрозуміла, що поряд сидить її старий друг Павло. Стривожено дивлячись на неї, він спитав:
– Тобі погано?
Негативно хитнувши головою, вона відкрила сумочку, дістала пляшечку з водою і, зробивши пару ковтків, остаточно прийшла в себе. Поглянувши на Павла, вона посміхнулася.
– Все добре, Павло, дякую.
– Ти дуже бліда. Може, когось покликати? — підхопився він, але Ірина зупинила його.
– Не варто, правда. Все гаразд.
Після невеликої паузи вона запитала:
– Якими долями ти тут?
– Маму привіз.
Відповідаючи на мовчазне запитання Ірини, Павло пояснив:
– Полізла на горище і не втрималася на драбині. На щастя, нічого страшного. Зараз оглянуть, нададуть допомогу і повезу додому… А ти до батька?
– Так.
– Як він?
Не відповівши, Ірина схилила голову. Павло теж заговорив не одразу.
– Я тебе в коридорі побачив. Привітався, а ти мовчки з відчуженим виглядом пройшла повз. Я одразу зрозумів, що з тобою щось не те, тож пішов слідом. Думав, може, потрібна допомога… Що, так серйозно все?
Ірина кивнула.
У голові у Павла крутилися ще питання, але зрозумівши, що зараз не час задавати їх, він, серйозно дивлячись на неї, сказав:
– Мені здається, нам варто зустрітися десь і поговорити. А тобі?
Ірина раптом упіймала себе на думці, що вперше за довгий час їй зустрілася людина, з якою їй справді хотілося б побути разом.
– Мені теж, – відповіла вона.
Домовившись зустрітися наступного дня у кафе, вони тепло попрощалися.
***
Незважаючи на вихідний день, у кафе було небагатолюдно. Павло приїхав трохи раніше та зайняв столик. Коли до кафе увійшла Ірина, він вітально махнув їй рукою.
– Радий тебе бачити, – тепло сказав він, коли вона сіла навпроти.
– Взаємно, – усміхнулася Ірина, сідаючи. – Як мама?
– Все нормально, дякувати Богу.
Зробивши замовлення, Павло раптом зніяковіло посміхнувся.
– І як тільки тебе, таку гарну, Олег відпустив?
Ірина не відповіла на його посмішку. Спохмурівши і насупившись, вона відповіла майже грубо:
– Все у нас із Олегом.
– У сенсі все? — здивований Павло відкинувся на спинку стільця. — Ви розлучилися?
– Майже.
Павло делікатно замовк, але Ірина, несподівано для себе, розповіла йому все. Про те, як півтора роки тому Світлана, розлучившись із чоловіком, який залишив її ні з чим, повернулася з Львова до їхнього містечка. Про те, як вона сама попросила Олега «по-родинному» допомогти сестрі зробити ремонт у квартирі.
– Стривай, в якій квартирі? — спитав Павло. — Ти ж сказала, що вона не має своєї нерухомості.
– У Львові немає, а тут вона доглядала якийсь час за самотньою жінкою. Та потім відписала їй однокімнатну квартиру в старенькому будинку, – відповіла Ірина, відпиваючи кави.
– Ясно. Ну, а потім що?
– Ну, а що потім? – Усміхнулася Ірина. — Потім ми мали класику жанру. Цілий рік він казав мені, що на роботі він має якийсь серйозний проєкт, і тому він затримується допізна. А сам у цей час був у неї. Містом чутки щосили гуляли, а я вірити не хотіла…
Вона поставила чашку на стіл і замовкла. Павлові дуже хотілося втішити її або сказати щось тепле, але потрібних слів чомусь не було.
– На розлучення будеш сама подавати? — спитав він.
– Так.
– А майно у вас спільне?
– Так… – вона зітхнула. — Йому, як я розумію, належить половина будинку?
– За законом так.
Ірина раптом згадала, що вчора батько просив її зв’язатися із нотаріусом. На душі у неї стало тривожно. Адже, напевно, йтиметься про спадщину, точніше, про двоповерховий будинок, в якому вони зі Світланою виросли.
Сестра часто плакалася і їй і батькові, що колишній чоловік буквально виставив її на вулицю, тому Ірина була впевнена, що будинок залишиться їй.
На мить вона уявила собі, як Олег та Світлана, щасливі та задоволені, в’їжджають у нове житло. Вони відкривають ігристе і сміються.
Від відчуття несправедливості Ірині стало так важко, що на очі виступили сльози. Помітивши це, Павло, що сидів навпроти, раптом подався вперед і торкнувся її руки.
– Може, я можу тобі якось допомогти?
Павло був адвокатом та працював у районному суді. У місті його знали як чудового фахівця, який не програв ще жодної справи.
Ірина підвела на нього очі. Несподівана думка спала їй на думку.
– Знаєш, мені дуже хотілося б поквитатися з ними, – рішуче сказала вона. — Але я, щиро кажучи, не знаю, як це можна зробити.
Легко стиснувши її долоню, Павло лагідно сказав:
– Я думаю, можна щось придумати.
Дивлячись йому у вічі, Ірина зрозуміла, що він каже це не просто так. Вона була знайома з Павлом зі шкільної лави і знала, що він ніколи не кидає слів на вітер.
У двох словах вона розповіла йому про передбачуваний заповіт. Павло уважно слухав, кивав, усміхався. Він уже знав, що можна зробити.
***
План був досить простим.
– Зробимо не справжній заповіт, – рішуче сказав Павло.
– Було б добре, – відповіла вона. — Погодиться нотаріус?
– А що за нотаріус?
– Та ось, тато дав номер, – Ірина подивилася у свій телефон. – Мельник А.І.
– О, – усміхнувся Павло. – Я її знаю.
– Хороша? — наївно спитала Ірина.
– Дуже. Не хвилюйся, я все зроблю.
Наступного дня він подався до нотаріуса і попросив її зробити фальшивий заповіт. Та на подив погодилася дуже швидко.
– І сказала, що подарунків ніяких не треба, – тепло сказав Павло.
– Але ми все одно подаруємо їй щось, – схвильовано відгукнулася Ірина.
Через кілька днів Павло повідомив, що заповіт готовий. Але Ірині було вже не до цього – батькові стало гірше, і вона майже весь час проводила з ним. За тиждень його не стало.
Ірина дуже важко переживала втрату, її підтримувало лише те, що Павло завжди був поруч. Він підставив їй своє плече, і вона із задоволенням сперлася на нього. Вперше за довгий час вона відчувала себе потрібною.
Зі Світланою та Олегом вона не спілкувалася. Коли батька проводжали в останню путь, вони з сестрою навіть не підійшли один до одного і трималися як чужі.
***
Через півроку нотаріус запросила Ірину і Світлану до себе і вголос зачитала заповіт. Почувши, що батько залишив будинок молодшій сестрі, Світлана невдоволено пирхнула.
– Ну, це ми ще побачимо, – процідила вона крізь зуби. — Я звертатимуся до суду! Нехай експертиза підтвердить, що це справжній заповіт!
Змірявши сестру зневажливим поглядом, Світлана пішла. Ірина теж почала збиратися, але нотаріус зупинила її та вручила невеликий білий конверт.
– Що це? — спитала здивована Ірина.
– Прочитайте, – посміхнулася нотаріус.
– Можна тут?
– Треба.
Ірина знову опустилася на стілець і розкрила конверт. Усередині лежав лист. Миттєво впізнавши почерк батька, вона прочитала його.
Батько звертався до неї. Він писав, що спочатку хотів поділити спадок навпіл, але після того, як дізнався, як вчинила з нею Світлана, вирішив залишити будинок молодшій дочці.
Закінчивши читати, Ірина підвела погляд на нотаріуса.
— Значить, це… — прошепотіла вона.
– Справжній заповіт, так.
– Тобто підробки немає?
– Ні, – посміхнулася нотаріус.
– Так ось чому ви сказали, що вам не потрібно жодних подарунків?
– Ну… – нотаріус підвелася зі стільця і відійшла до вікна. — Такі речі взагалі є незаконними. Якби я пішла на таке, мені б потім довелося не легко.
Після невеликої паузи вона подивилася на Ірину і м’яко додала:
— Ваш батько плакав, коли змінював заповіт… І, якщо чесно, я рада, що все сталося саме так.
***
Світлана справді звернулася до суду, та експертиза підтвердила, що заповіт справжній. Незабаром після цього Ірина та Олег розлучилися. Отримавши свою половину будинку, вона зрештою продала її. Переїжджати до успадкованого будинку їй допомагав Павло.
Трохи пізніше Ірина дізналася, що Олег залишив Світлану та поїхав до свого міста. Але, чесно сказати, ні доля колишнього, ні подальші пригоди сестри-розлучниці її не цікавили. Справедливість було відновлено, поруч із нею був Павло. А кращого й бажати не можна було.