Віра навчалася на третьому курсі, коли її батька не стало.
За кілька місяців бабуся попросила невістку – матір Віри та внучку звільнити житлоплощу.
– Сина більше немає, – сказала вона. – Пенсія в мене маленька, від вас ніякого толку. Навіщо мені такі квартиранти? Я ваші кімнати студентам здаватиму. А ви молоді, здорові, самі про себе подбаєте.
Так Віра зі своєю мамою Іриною Василівною опинилися на орендованій квартирі.
Тяжко було. Мама заробляла небагато, стипендія – теж не велика. Рахували кожну копійку. Харчувалися скромно. Про обновки і говорити не доводиться.
На тлі проблем, характер Ірини Василівни, а він був дуже непростим, зіпсувався остаточно. Вона дорікала доньці кожним шматком хліба, казала, що не зобов’язана її утримувати і, що настав час Вірі гроші заробляти, а не за партою сидіти.
Кидати інститут не хотілося. І дівчина почала шукати підробітки.
Куратор гурту влаштувала її на фірму до свого знайомого, допомогла домовитися з деканатом про вільне відвідування.
Там Віра і зустріла Його.
Павло керував відділом реклами, був трохи старшим і не одруженим.
Гарненька студентка одразу йому сподобалася. І не лише зовнішністю. Віра чудово справлялася зі своїми обов’язками, була креативна та розумна. Роман закрутився практично відразу.
Незабаром Павло винайняв Вірі квартиру, відкрив рахунок у банку.
Але заміж – не кликав… Вона й не наполягала. Розуміла: кохання коханням, але на таких, як вона, такі, як він, одружуються тільки в казках…
Тому дівчина насолоджувалась моментом і про майбутнє не думала.
Через два роки вона закінчила навчання і Павло взяв її у свій відділ на постійну, непогано оплачувану посаду. Гроші від нього на особистий рахунок Віри продовжували надходити.
А тим часом не стало бабусі. На превеликий подив Віри, виявилося, що вона заповідала свою квартиру саме їй, в обхід інших родичів.
Ірина Василівна відразу перебралася в квартиру свекрухи, кинувши дочці:
– Упевнена, ти не проти, щоб я тут жила. У тебе тепер хороми! Ніколи не думала, що моя дочка стане утриманкою. Ех, знав би тато…
– Мамо, ти образити мене хочеш? Не намагайся. Я чудово знаю, хто я і чому. А у квартирі можеш жити. Поки що.
– Що означає «поки що»? – здивувалася Ірина Василівна. – Ти ж не виставиш рідну матір на вулицю!
Віра тоді нічого не відповіла.
Ішов час.
Павло одружився, але стосунків із Вірою не припинив. Тепер вона стала його коханкою.
«Ну і нехай, – думала молода жінка, – адже я знала, що так і буде. Подумаєш, одружився з жінкою з грошами. Любить то він мене».
А потім сталося те, що мало статися: Віра завагітніла.
Спочатку засмутилася. Хотіла потай від Павла зробити процедуру. Але передумала. Вирішила, що чоловік, який стільки років поряд і так багато для неї зробив, має право знати.
Павло, почувши, що стане батьком, зрадів. Сказав, що ця дитина може виявитися в неї єдиною, оскільки вона вже не молода, і тому ні про яку «процедуру» не може бути й мови.
І вони з Вірою домовилися, що Павло візьме на себе повне утримання її та малюка, а вона – не вийде заміж, поки дитині виповниться вісімнадцять…
– Ти ж розумієш, чому я прошу тебе про це?
– Розумію, – луною відповіла Віра.
– І визнати дитину я не зможу. Принаймні – поки що… Тебе це не дуже засмутить?
Віра погодилася на все…
Дев’ять місяців Павло не відходив від Віри ні на крок: коли тільки вдома бував?
Взяв на себе величезну частину її проектів, щоб Віра не перевтомлювалася і менше сиділа за комп’ютером. Майже віддав їй свою машину з водієм. Сам вивозив її на природу, затарював холодильник продуктами, фрукти привозив мало не ящиками.
За місяць до народження малюка оформив на Віру квартиру, в якій вона жила. У день, коли Віра народила, Павло відкрив ще один рахунок: тепер на сина.
Словом, все у Віри складалося якнайкраще.
Вона з упевненістю дивилася в майбутнє і зовсім не переживала, що у найближчі 18 років її особисте життя визначено: або з Павлом, або ні з ким.
«Якщо все буде, як зараз, то нічого іншого мені й не потрібно, – думала молода мама, – ну, а якщо я раптом залишуся одна, то, як кажуть, за все в житті доводиться платити».
Докорів совісті, з приводу того, що Павло одружений, Віра не відчувала.
Вважала, що коли Павла влаштовує такий стан речей, то це його особиста справа. А її – все влаштовує.
Проблема у житті Віри намалювалася несподівано.
Ірина Василівна, бачачи, як добре влаштувалася дочка, вирішила… йти її стопами…
Закрутила роман зі своїм одруженим начальником і гордо заявила дочці:
– Скоро і в мене все буде чудово! Не думай, що тільки ти вмієш жити!
– Мамо, не всі чоловіки поводяться так як Павло. Він, певно, один такий – на сотні тисяч!
– Ну, звичайно, – в’їдливо сказала Ірина Василівна, – тільки ти гідна нормального чоловіка…
– До чого тут це? Просто будь обережна – це все, що я хотіла тобі сказати…
Не минуло й півроку, як Ірина Василівна завагітніла. Не чекала, звісно, думала, що в цьому плані їй уже нічого не світить. А ось…
Поки майбутній тато підтримував з нею стосунки, давав грошей, вона лише натякала йому на розлучення.
Коли чоловік, втомившись від її натяків, зник з радарів, вона заявилася до його дружини, щоб порадувати дивовижною новиною.
У результаті чоловік розлучився, але й з Іриною Василівною не залишився.
Виїхав кудись…
Словом, братика Вірі Ірина Василівна народила без чоловіка та без грошей.
А потім почалося…
Виявилося, що мамі важко доглядати малюка, що їй не вистачає часу на життя, що вона потребує допомоги.
І Віра допомагала…
Дитину до себе брала періодично, грошенят підкидала. Сподівалася, що коли брат піде до садка, мама повернеться на роботу.
Яке там!
— Ти розумієш, що мені не двадцять років? – обурювалася на претензії Віри Ірина Василівна. – Я що, на твою думку, повинна бігати між садком та роботою? Сашко почне нездужати. Хто мене на роботі триматиме з постійними лікарняними? А потім – школа! З ним треба буде займатись! Я не витримаю такого навантаження!
– Мамо, тобі всього 46, а не 70, – парирувала Віра. – Ти, коли народжувала, про що думала? Чи на мене розраховувала? Так у мене своє життя і своя дитина. Я й так тобі допомагаю. Хочеш, щоб я вас утримувала?
– А що? Тобі шкода для матері і для брата твоїх грошей?
– Уявляєш, шкода! І більше ти від мене жодної копійки не отримаєш! – не витримала Віра.
– Ти хочеш сказати, що залишиш брата голодного? – Ірина Василівна дивилася на доньку з невдоволенням.
– У нього є мати, – жорстко відповіла Віра, – ось нехай вона його і годує.
– Яка ж ти негідниця! – вигукувала Ірина Василівна…
– Обережніше, мамо, – сказала Віра металевим голосом, – а то тобі й житло доведеться шукати.
Мати та дочка зараз майже не спілкуються.
Віра дуже переживає, не знає, як вчинити.
За совістю, треба було б допомагати. І така можливість є.
А з іншого боку – мама практично сіла їй на шию. Ще й ображає постійно.
Віра навіть із Павлом радилася…
Той, не замислюючись, сказав:
– Твій брат – не сирота. Має матір. За законом – вона повинна про нього піклуватися. Ось хай і дбає. Своєю допомогою ти тільки її розбещуєш. І потім: мені не дуже подобається, що ти витрачаєш на них багато грошей. Не забувай: я старший за тебе. Сьогодні я є, а завтра… Тож ти краще про себе думай і про нашого сина…
Ось Віра і думає …
Тільки все одно на душі якось важко.