Ірина з Павлом одружилися відразу, як тільки їм виповнилося по 18 років.
Не розлучалися вони з того самого 1 вересня, коли перша вчителька Лідія Степанівна посадила їх за одну парту.
Тож до випускного Павло та Іра знали один одного як облуплених, цінували й поважали все найкраще, що було в них, заплющували очі на недоліки.
– Іринко, а давай одружимося, коли школу закінчимо, – ще в шостому класі запропонував Павло.
– От іще. Ти мій друг, а на друзях не одружуються, – зверхньо відповіла Іра.
Дівчинка була на голову вищою за Павлика, але до випускного вже він дивився на неї зверху вниз. А тому повторив пропозицію.
– Давай одружимося, коли 18 виповниться?
– Ох, і набрид ти мені! – картинно відмахнулась Іра. – То контрольну дай списати, то заміж виходь. Може, й дітей одразу народити? Га? Що на це скажеш?
– Ну Іро! Я ж серйозно!
– Добре. Вступиш на навчання – одружимося у жовтні. Головне, щоб батьки були не проти.
– Та що ти! Моя мама не натішиться на тебе! Каже, що кращої нареченої її єдиному синочку не знайти!
У жовтні вони побралися. Батьки молодих давно змирилися, що між їхніми дітьми – кохання. Те саме, яке буває раз у житті. І не заважали їм. Нехай діти самі розуміються.
Молоді з легкістю вивчилися, здобули професію, знайшли роботу. Павло влаштувався в хорошу компанію перекладачем, багато подорожував з начальством.
Його цінували та поважали.
Ірина кілька років викладала у школі, а потім закінчила модні курси з флористики. До школи не повернулася: вирішила займатись квітами. З квітів все й почалося…
– Букет готовий?
– Почекай трохи, зараз винесу.
– Іринко, поспішай! Тут же ціла черга саме до тебе!
Перед 1 вересня у флористів завжди було багато роботи. Ось і сьогодні Ірина з самого раннього ранку готувала нові й нові букети. Добре, термінові замовлення встигла зібрати напередодні. Тепер потрібно було зробити кілька квіткових композицій для тих клієнтів, які залишають все на останній момент.
Таких як Алла, колишня однокласниця.
Дівчина багато разів купувала в Ірини букети, розповідала про тих, кому їх подарує. І частенько заходила через день-два після урочистостей, показувала фото з радісними посмішками та квітами від Ірини.
Пізніше деякі усміхнені люди з цих фотографій ставали постійними клієнтами. Один із них був ювеліром. Елегантний немолодий чоловік щотижня замовляв авторські композиції для своєї дружини.
– Іринко, ваші букети просто шедевральні! Повірте, я знаю, про що говорю!
– Ігорю Анатолійовичу, дякую величезне. Чи можу я вас про дещо попросити?
– Звичайно, золотце моє, все що в моїх силах… – чоловік схилив голову і посміхнувся.
– Хочу подарувати обручку дуже дорогій для мене людині. Зараз намалюю чорновий ескіз. Він якось казав, що давно мріє про таку прикрасу. Можете зробити?
– Звичайно! – Ігор Анатолійович розглядав квапливий малюнок і продумував, як це втілити у життя. – І знижку хорошу вам зроблю. Але – з однією умовою. З вас – фото цієї важливої для вас людини – з обручкою. Домовились?
– Звичайно!
Павлик тішився як дитина, коли дружина вручила йому обручку у вигляді дракона, що обвивається навколо пальця. Луска на тілі дракона блищала, зуби були гострі, а в очах, мов полум’я, переливалися червоні камінці.
– Іринко, це приголомшливо! Жодного разу такого не бачив!
– Звичайно, не бачив. Вона одна така, на замовлення робила!
– Передай майстру, що він справжній професіонал!
– Сам передай: зараз зробимо фото. Ось так… Підніми руку трохи вище…
…Через три дні Ігор Анатолійович зайшов по новий букет, й Ірина показала йому фото. На знімку вони посміхалися, і задоволений Павло демонстрував обручку.
– Це ви з братиком на фотографії?
– Ні, це я з моїм чоловіком.
– Як це з чоловіком?! Точно? – раптом перепитав Ігор. – Але як таке може бути?! Я його знаю – це чоловік моєї сусідки?!
– Ігоре Анатолійовичу, це ви помиляєтеся, бо чоловік на знімку – мій чоловік!
– Ірино, один з нас явно помиляється. Але я вам доведу, що я говорю вам правду і людина на фото її чоловік!
Ірина застигла від несподіваної здогадки.
Вона не знала, як їй бути. Запитати чоловіка прямо, чи не одружений він на комусь ще? Але як взагалі таке може бути? Дочекатися доказів від Ігоря Анатолійовича? Чи, може, одразу подати на розлучення? Останнє вона завжди встигне зробити, але спочатку треба розібратися.
Вдома на Ірину чекала тиша і порожнеча.
«Сонечко, начальство раптово призначило переговори, поїзд через дві години. Треба летіти. Вибач, що всі плани на вихідні зіпсував. Повернуся – надолужимо!»
Таку записку побачила Ірина на столі. Жаль, не вдасться поговорити з чоловіком і з’ясувати, чи немає у нього другої дружини…
Відрядження затяглося: зазвичай чоловік повертався за два дні, а цього разу зателефонував і заявив, що начальство ніяк не може владнати справи, тому повернеться він лише наприкінці тижня.
Весь тиждень жінка була як на голках: у відрядженні її чоловік чи в сусідки Ігоря Анатолійовича.
– Іринко, золотце, привіт. Ось, дивіться, я сфотографував чоловіка сусідки, – ювелір прийшов, як завжди, зранку у п’ятницю.
– Ну давайте подивимося…
– Звичайно! Ось, дивіться, двір нашого будинку, три знімки спеціально зробив, щоб було зрозуміло, де я сфотографував вашого чоловіка. А ось і він сам…
– Цього не може бути! – ахнула Ірина. – Павло… Він же ж казав, що на переговори з начальством поїхав!
– Може, й на переговори, але явно не з начальством. Е-е, ви що мені тут, плакати надумали? Ану давайте витирайте сльози… – простягнув він їй хустку.
Ірина все дивилася й дивилася на фото. На Павлику була та сама сорочка, яку вона купила місяць тому, його улюблені джинси. Але замість скуйовджених кучерів, у які їй так подобалося запускати пальці, акуратна стрижка. Треба ж, ще й постригся…
…Павло повернувся додому ввечері у п’ятницю. Зайшов тихо, не вмикав світло, щоб не розбудити дружину. У спальні на нього чекав неприємний сюрприз. Ірина сиділа на краєчку ліжка і плакала.
– Як ти міг? Невже ти забув, як у другому класі ми поклялися один одному завжди бути чесними!
– Сонечко, а що відбувається? – Павло розгублено дивився на дружину.
– Я все знаю! У тебе є друга дружина!
– Друга… Хто? Дружина? Іро, ти чого? Взагалі-то у нас таке заборонено! – намагався пожартувати Павло. – І взагалі, з чого ти це взяла?
– Ось! Ось із чого! Дивись, на цьому фото ти з іншою жінкою! У тій самій сорочці, яку я… – Ірина розплакалася ще дужче.
– Цього не може бути! – Павло стояв посеред спальні саме в цій сорочці.
– Так? А сорочка на тобі! Зрадник!
Ірина схопила склянку, що стояла на тумбочці, і тільки хотіла кинути її в сторону стіни, як раптом помітила важливу деталь. Волосся. Воно знову стало довгим.
Але як?! Адже знімок Ігор Анатолійович зробив, коли Павлик вже підстригся. Волосся не могло так швидко відрости!
– Скажи правду, на тобі перука? – обережно спитала Ірина.
– Іринко, ти там випадково на вихідних не гульбанила? Яка перука? Я тобі хто, щоб перуки носити?
– Тоді як ти це поясниш? – ще раз показала фото Ірина.
– Та не знаю, не знаю! – вже починав заводитися чоловік. – Що це взагалі за нісенітниця?
Обоє дивилися на фото і не могли зрозуміти. Ірина – як у Павлика відросло волосся. Павло – як він міг опинитися на фото, якщо весь тиждень їздив із начальством.
– Може, у автора фото спитаємо?
– Добре, я напишу йому повідомлення.
Вранці Ірина вже мала адресу «другої дружини» Павлика. І вона, набравшись сміливості, поїхала туди. Точніше, її повіз машиною Павло.
– Хто там? – відповів здалеку співучий жіночий голос, і Ірина зняла палець з дзвінка. – Ви до мене?
– А до кого ж іще, пройдисвітко! – перед Ірою стояла дуже гарна жінка її віку.
Доглянута, спокійна, видно, що чоловік її балує і плекає. Втім, сама Ірина виглядала не гірше. Навіть свіжіше.
– Стривайте, ви чого це? – розвела руками хазяйка квартири.
І раптом обидві жінки подивилися одна на одну й ахнули. З глибини квартири і зі сходового майданчика той самий голос сказав:
– Сонечко, у тебе все добре?
А потім один і той же чоловік у сіро-блакитній сорочці та синіх джинсах вийшов з кімнати й обійняв хазяйку квартири.
І водночас він піднявся сходами і обійняв Ірину.
Жінки відскочили, немов шукаючи підтримки одна в одної, і взявшись за руки, побігли на кухню і зачинили двері.
– Ти хто? – запитали однакові чоловіки один в одного.
– Я – Павло, – відповіли однакові чоловіки один одному.
Втім, ні. Вони були не зовсім однаковими. Той, що стояв у квартирі, був трохи нижчим на зріст і трохи повнішим. Волосся коротко стрижене. Той, що стояв у під’їзді, був трохи вищим, з довшим волоссям і каблучкою-драконом на пальці правої руки.
– Іванчук? – запитав чоловік Іри.
– Так, Іванчук, – відповів другий чоловік.
– А чому ми такі схожі?
– Здається, я зрозумів… Твого батька часом не Володимир звуть?
– Звідки знаєш?
– О, який тісний світ! Заходь, друже!
Олена (так звали хазяйку квартири) й Ірина поралися на кухні. Вони вже сміялися з якихось своїх жартів. А два Павла сиділи у вітальні й гортали фотоальбом.
– Дивись, ось мій батько, Дмитро. А ось – твій, Володимир. Вони близнюки. Мені мати розповідала, що в юності обоє закохалися в ту саму дівчину. Навіть сварилися за неї.
– Це твоя чи моя мама? – уточнив чоловік Ірини.
– Ні, та дівчина заявила, що брати їй не подобаються. А наші батьки посварилися і розʼїхалися. Ти де народився?
– Я? – чоловік Ірини ніяк не міг повірити в реальність того, що відбувається. – У Києві. А ти?
– А я на півдні. Там і виріс. Наші батьки не спілкувалися весь цей час. А нас назвали на честь діда.
– Як ти сюди потрапив?
– Після інституту приїхав. А ти?
– Батька сюди перевели по роботі. Так і лишилися.
Ірина з Оленою дивилися на своїх чоловіків і тільки головами хитали: чоловіків було дійсно дуже складно відрізнити один від одного. Та ще й тезки вони! На щастя, хоч народилися в різні дні.
Чоловік Олени був на півтора місяці старший.
Цього ж дня обидві жінки подзвонили свекрам і попросили терміново приїхати.
– Володя?
– Дмитро?
– Брате, що ти тут робиш?
– Мене невістка в гості покликала. А ти?
– І мене. Виходить, у тебе теж син?
– Так, Павле, на честь батька.
– Володю, ти знову все за мною повторюєш!
– Брате, ти ж старший, от і повторюю!
Брати, які не спілкувалися майже 30 років, вперше обійнялися. Предмет сварки був забутий десятки років тому, в обох життя склалося так, як вони й мріяли. Разом вони піднялися до квартири і, нарешті, все стало на свої місця.
Ігор Анатолійович тепер щомісяця отримував безкоштовний букет від Ірини. На знак подяки за об’єднання сім’ї. Він досі не вірив у те, що його обручка зіграла в цьому таку важливу роль.
Два Павла час від часу розігрують знайомих. Вони навіть стрижуться тепер однаково. Ті, хто мало знайомий з хлопцями, плутають їх постійно. І обидва Павла із задоволенням розігрують, хто їх не розрізняє.
Але Олену з Іриною не проведеш: вони давно навчилися визначати, де чий чоловік.
Навіть по каблучках: у чоловіка Іри на руці дракон, а в чоловіка Оленки – орел…