– Ти настільки сильно довіряєш Марині? – недовірливо промовила Зоя Василівна.
– Чому ні? – Усміхнувся тридцятишестирічний чоловік.
– Тому що вона їде на заробітки із чужими мужиками! – обурено стукнула по столу мати. – Ти в мене прямо якийсь наївний хлопчик!
– Ах, ти про це? – у весь голос засміявся Ілля. – Так, я своїй дружині повністю довіряю!
– Ой, недолугий! У кого ти у нас такий? – Схрестила руки на грудях Зоя Василівна. – Сміх просто!
– Марина їде не одна, а з Наталкою, – пояснив чоловік.
– З Наталкою? Ти взагалі у своєму розумі?! – Жінка постукала кулаком по столу. – Дівчинці дев’ятнадцять років, а вона тягне її до мужиків!
– У кого, що болить, той про те й говорить, – заперечив Ілля. – Досить говорити нісенітниці! Вони їдуть на заробітки!
– Чим вони по-твоєму там займатимуться? – Зоя Василівна скочила з місця і поставила руки в боки.
– Пакуватимуть чай, – сухо відповів чоловік, якого впертість матері починала нервувати.
– Так, так, так я й повірила, – насупилась жінка. – Як ти взагалі дав на це свою згоду? Віриш усьому, що тобі кажуть…
– Припини вже, га?! Вирішили вони з’їздити на заробітки, хай їдуть. Все одно всього на місяць, – спокійним тоном відповів Ілля.
– З тобою марно розмовляти! Уперся і все! – Похитала головою Зоя Василівна і пішла до дверей. – Навіщо їй їхати на заробітки?
– Марина хоче відремонтувати дачу, але брати кредит не хоче, – пояснив чоловік.
– Брехня все це! – вигукнула жінка.
Гримнули вхідні двері і мати нарешті пішла.
Проте слова жінки зародили у душі Іллі сумніви. Що якщо його дружина та дочка просто не знають, куди їдуть? Що коли вони поїдуть і пропадуть?
Марина вислухала доводи чоловіка і солодко усміхнулася, зрозумівши, що без свекрухи справа не обійшлася.
– У мене подруга вже їздила туди на три місяці й добре заробила. Не переживай. Якби я сумнівалася, то нізащо не стала б ризикувати і не взяла б Наталю з собою, – запевнила чоловіка жінка.
За тиждень Ілля відвіз Марину з дочкою на залізничний вокзал. Цілий місяць вони були відсутні, але практично щодня дзвонили йому, щоб сказати, що з ними все гаразд.
Увесь час, поки жінки були на заробітках, Зоя Василівна діставала сина моралями й докорами.
– Ганьба тобі! Прямо в чоловіка під носом дружина ставить роги, а ти чогось радієш! – тиснула мати, намагаючись викликати в сина почуття ревнощів і недовіри до Марини.
Місяць облоги Ілля благополучно витримав і поїхав на вокзал зустрічати дружину й дочку.
– Я заробила шістдесят тисяч! – радісно сказала чоловікові Марина. – А Наталя – пʼятдесят!
– Нічого собі! – здивувався чоловік. – І ви їх заробили на упаковці чаю?! – додав він єхидно.
Марина у відповідь закотила очі, й Ілля зрозумів, що жартувати так не варто.
Зоя Василівна, знаючи, що невістка й онука мали повернутися, зателефонувала синові з питанням про це.
– Прибули твої гуляки? – єхидно поцікавилася мати.
– Так!
– Скільки заробили? Мабуть, мішки із золотом привезли? – уїдливо захихотіла Зоя Василівна.
– Сто десять тисяч загалом, – з гордістю сказав Ілля.
– Скільки? Сто десять? – не вірячи своїм вухам, перепитала жінка.
– Так! – Зрозумівши, наскільки сильно він приголомшив несподіваною новиною матір, повторив чоловік.
– Хм, навіть не знаю, що сказати, – відверто сказала Зоя Василівна. – Як? Вони чай упаковували?
– Мамо, заспокойся вже і не говори нісенітниці, – строго промовив Ілля і, розпрощавшись, поклав слухавку.
У цей момент на кухню з душу зайшла Марина. Жінка подивилася на чоловіка і спитала, з ким він розмовляв.
– Мама дзвонила, – збентежено почухав потилицю Ілля. – Питала, чи ви повернулися з Польщі.
Про те, що він розповів Зої Василівні про гроші, чоловік вирішив не казати.
– Як думаєш розпорядитися грошима? – запитав Ілля, якому не давало спокою це питання.
– Зроблю нарешті ремонт на дачі, – поділилася своїми планами з чоловіком Марина. – Я ж тобі вже казала.
– Що планує дочка?
– Хоче купити ноутбук і одягнутися до нового навчального року, – радісно повідомила жінка.
– Чи може витратити на щось інше? – почав пропонувати Ілля. – Продати свою машину і купити кращу, новішу?
– Ні, я вже вирішила, що зроблю ремонт!
– Я тобі пропоную все таки подумати, – наполягав чоловік. – Може, мені теж з’їздити на заробітки?
Довго говорити на тему витрачання грошей, зароблених Мариною, вони не змогли: несподіваний дзвінок у двері перервав їхнє бурхливе обговорення.
Ілля поспішив до дверей і застиг від здивування.
На порозі стояла Зоя Василівна і старший брат Іван.
– Кажуть, ви не на жарт розбагатіли? – Чоловік простягнув Іллі руку і міцно її потис.
– З чого ти взяв? – почервонівши, зніяковів Ілля.
– Мама сказала, що Маринка з Наталкою на заробітках сто десять тисяч заробили, – пояснив братові Іван. – От прийшов до вас просити в борг.
– Борг? – з-за спини Іллі зʼявився силует Марини.
– Так, я тут дещо на дачі надумав будувати. Точніше вже почав, але грошей немає закінчити. Не хочете поділитися? – діловито спитав той. – Мені потрібно шістдесят тисяч. Років за півтора поверну.
– Серйозно? – засміялася жінка. – Я місяць пакувала чай, щоб позичати тобі гроші? Ну ні!
– Як ні? – узялася в боки Зоя Василівна. – Ще невідомо, як саме ти їх заробила!
– Та яка різниця, як! Вони все одно мої! – розлютилася Марина. – Брудом нас із донькою поливали, а як почули про гроші, то одразу ж прибігли! Ви думаєте, я не знаю, що ви дзвонили моїй мамі і розказували всякі нісенітниці про нас?
Зоя Василівна округлила очі і невинно закліпала віями. Проте її почервоніле обличчя говорило саме за себе.
– Не позичите? – здивовано перепитав Іван, якого хвилювало тільки це питання. – Не по-людськи якось. Родичам треба допомагати!
– У мене на ці гроші свої плани і теж на дачу! – холодним тоном пояснила Марина. – Хочете грошей, їдьте на заробітки.
– Робити мені нічого, – скривився той. – Ще я по заробітках не їздив. Мені і так добре.
Зоя Василівна обдула губи і, розвернувшись, демонстративно залишила квартиру.
Слідом за нею, за кілька хвилин, вийшов і Іван, який теж залишився незадоволений відмовою.