Олег Іванович Мельник з упевненістю міг претендувати на звання ідеалу чоловіка: впевнений, доброзичливий, завжди готовий допомогти.
Він не грав таку роль, не прикидався еталоном на публіці: просто був таким за природою. За ці якості й покохала свого часу однокурсника Людочка.
Одружилися, трьох дітей виховали. По-різному життя складалося, але носа ніколи не вішали, з будь-яких труднощів виходили разом. І дітей такими ж виховати намагалися.
Підростати діти стали, настав час про майбутнє замислюватися. Старший, Василь, мріяв про свою справу. Мріяв про автомайстерню. Подумали-подумали батьки і вирішили, що заняття корисне, потрібне, а отже, сина не можна залишати без допомоги.
Обидва влізли у підробітки, кредитів набрали, але Василь став власником майстерні. Як же він тішився! Зі сльозами на очах батькові з матір’ю дякував. Обіцяв ніколи не забувати про допомогу. Задоволені Мельники-старші: хорошого сина виростили, щирий, відкритий. А ще щасливий: справи відразу в гору пішли!
А ось у матері проблеми зі здоров’ям почалися: злягла Людмила Михайлівна. Як міг чоловік її виходжував, по різним спеціалістам возив. Всі лише руками розводили: не зрозуміємо, мовляв, у чому річ, та й вдіяти вже нічого не зможе ніхто.
Так і пішла Людочка Олегова. Дуже чоловік сумував, добре, хоч діти підтримали. Саме вдома тоді ще молодші залишалися. Але вже через рік вирішили, що батько оговтався від втрати, а значить їм можна своє життя влаштовувати. Іра перша зізналася татові:
-Я цілий рік тут сиділа, замість того, щоб вчитися улюбленій справі. А я, між іншим, мрію у великій компанії працювати, угоди проводити, з клієнтами укладати договори. І інститут вже знайшла, та тільки мами не стало. А навчання там платне… Навіть не знаю, як тепер і вступити.
Порадувався батько, що дочка покликання знайшла, та й каже:
-Не сумуй, Іринко, вже краще мені, зможу обходитися без твоєї допомоги, витримаю. А ти не залишишся без моєї підтримки. Є кошти, бери й вступай.
Розчулилася донька: от у неї батько який, не забув, що треба завжди до своєї мрії рухатися. Пообіцяла Ірина ніколи не забувати про татову турботу, коли виїжджала на навчання.
Олег Іванович налаштувався жити з молодшою донькою, а та й каже:
-А я теж знаю, чим займатися хочу. І грошей мені не дуже багато треба, на перший час тільки. А далі сама всього досягну. Тільки відпусти, тату: мрію світом їздити, та місця цікаві відкривати для відпочинку. І курси вже закінчила, і отримала сертифікат. Справа за тобою. Дозволь?
Ну як тут заборонити? Це ж мрія! Зрозуміло, відпустив батько і молодшу дитину. Виїхала Ольга, пообіцявши за першим покликом батька примчати навіть з кінця планети. А Олег Іванович один лишився. Пропонували йому допомогу багато жінок, та тільки свою Люду Олег забути не міг: так і не наважився вдруге одружитися.
Але час іде: ось вже й діти міцно на ногах стоять. Майстерня Василя чималий прибуток приносить, сам він тільки й встигає, що все нові та нові точки відкривати. Не меншого успіху досягли і сестри: Ірина провідним менеджером стала у найвідомішій компанії, шановна людина. А Ольга, молодша, тревел-блогер, чиї поради нарозхват.
А батько зовсім почав здавати. Чи така сильна туга за дружиною, чи відсутність допомоги, але Олег Іванович зліг. Намагався попросити хоч одного з дітей приїхати та побути з ним, але куди там! Чи то справи невідкладні, чи то термінові зйомки, чи то переговори… Кожен своєю роботою зайнятий, ні до чого і ні до кого справи більше немає.
Добре хоч поряд опинилася племінниця, донька двоюрідного брата: ніколи вона високо не мітила, працювала в соцзахисті, та дядька іноді відвідувала за власною ініціативою, щоб зовсім не засумував на самоті.
Помітила Алла, що все гірше Олегу Івановичу стає, і занепокоїлася: переконала повний огляд пройти. Отут і з’ясувалося: погані справи. Не минуло й півроку, як зліг Мельник остаточно.
Алла сама дзвонити почала троюрідним сестрам-братам, просила приїхати, доглядати батька. А у відповідь суцільні жалі:
– І Раді б, та ніяк не можна зараз. То презентація, то угода. Ну от ніяк. Ти вже сама придивися, не чужа ж…
Зрозуміла Алла: нема на кого їм сподіватися. А «ти вже якось сама» це і будинок чималих розмірів, і ділянка. Задумалася племінниця, як їй бути: і роботу не залишити, і родича в біді не кинути.
Нелегко довелося Аллі: самій освоювати довелося і роботу доглядальниці, і навички медсестри, та ще й по всій окрузі їздити, тільки встигай. А діти до Олега Івановича ніяк вибратися не можуть: усі роботою заважають. Дивився Олег Іванович, як Алла метушиться, думав, як би вчинити правильно, та й вигадав…
…Пішов він непомітно, уві сні. Сумувала племінниця сильно, одразу сповістила і брата троюрідного, і сестер:
-Терміново приїжджайте, батька не стало.
А у відповідь вже звичне: робота не дає, аж ніяк не можемо. Ти вже сама проводи гідно. Знову всім Алла займалася, ніхто не допомагав. Зате через півроку прибули всі діти до батьківського дому:
-Ну, нарешті вибралися. Дякую, сестричко, що залишалася з батьком, доглядала його. Ну, як і обіцяли відплатимо по-родинному, вибери, що більше подобається – і на згадку собі візьми. А ми поки що подумаємо, як поділити спадок на всіх порівну. За такі будинки з ділянкою чимало просити можна, та й покупці вже є.
А гроші і в справу вкласти треба, і на майбутнє відкласти, мало як все обернеться. Невідомо тільки, чи складав батько заповіт? Розберемося і без нього, не чужі.
Нотаріус сам із Мельниками зв’язався. Він і повідомив, що є заповіт, написаний за рік до відходу. І зараз настав час оголошення останньої волі Олега Івановича.
Почав читати текст документа – а син із доньками Мельника все більше очі розплющують. Щойно замовк юрист – обурені вигуки пролунали:
-Як же так? Неприпустимо! Ми спадкоємці першої черги, нам все по праву перейти має, а тут… Самозванка! Пройдисвітка!
Виявляється, все Олег Іванович залишив Аллі Юріївні, тій самій племінниці, що була з ним до останніх хвилин. А вона й не в курсі: найбільше здивувалася такому сюрпризу. Але Мельники й вірити не хочуть, просять негайно віддати їм своє, повернути усе.
І така сварка розпочалася! Такі привітні та добрі раніше родичі такого наговорили. Не витримав нотаріус, до речі, старий знайомий Олега Івановича:
-Ви самі до батька коли приїжджали? Продати примчали одразу, час швидко знайшли, а так справи нікому не було, правда? З ним до кінця не ви залишалися. Навіть проводами не ви перейнялися! Можете заперечувати, та тільки окрім матеріальної, є й моральна сторона. За трьох дітей, які процвітають, Олег Іванович, якби не Алла, міг опинитися в ролі покинутого всіма самотнього старенького. Так зробіть хоч тепер по совісті: будинок – лише мала частина повернення вашого боргу. Ви вибрали найпростіше: відмовлялися зайнятістю, а тепер як? Алла не скаржилася, встигала все. Олег Іванович людиною був мудрим, він усе передбачив. Окрім звичайного заповіту є відеозвернення до дітей. Вам його показати він попросив, якщо мирно не згодні розійтися.
Відеозвернення Мельники-молодші переглянули з кам’яними обличчями. Після завершення показу Василь різко заявив, що в жодному разі не залишить такий вчинок батька. Сестри підтримали брата: мабуть, розум у Олега Івановича вже був не в порядку, цим і скористалися погані люди.
Сварка виникла. На Аллу обрушилося ціле море бруду. Вона дізнавалася про себе дедалі нові подробиці, аж до того, що навмисно не давала батькові навіть спілкуватися з дітьми. І тут останнє слово так би мовити, озвучив нотаріус, з тяжким зітханням оглянувши присутніх.
-Переоцінив батько вас, – сказав юрист, – Олег сподівався, що совість прокинеться, покажете, що людьми залишилися, а ви … Вже, проявили натуру у всій красі.! Не рідня, кажете? Вам все належить, так? А ось це ми ще побачимо. Докази явно не на вашу користь. Тож до зустрічі в суді, якщо все ж надумаєте. Запевняю, мало не покажеться. Алло, не хвилюйся, не треба: ти все одержала по праву. І, якщо чесно, тільки ти виявилася ріднею в Олега Івановича. А це… ЧУЖІ ЛЮДИ!