‐ Марино! Нам треба поговорити серйозно, – якось сказав за вечерею Стас.
– Про що?
– Зараз дізнаєшся. Діти де?
– У кімнаті вони вже поїли. Ти ж сам їх бачив.
– Так? Не помітив.
– Та ти їх ніколи не помічаєш. Ти б хоч раз із ними провів вихідний.
– Чим із ними займатися, вони ще маленькі. Ось підросте Михайлик, тоді можна і футбол із ним дивитися. А вже з Аллою ти сама займайся, вона дівчинка.
– З тобою все зрозуміло.
– А ось і не все. Я вирішив відпочити від вас.
– Ти про це й хотів поговорити?
– Так. Нам треба прожити окремо. У тебе скоро відпустка, а тому ти маєш з дітьми поїхати до мами. Продукти у холодильнику є? Начебто вистачить поки що. Ти б тільки приготувала чогось на перший час. Потім вирішимо, як бути далі.
– А ти куди?
– А я поки що залишусь тут.
– У мене відпустку перенесли, а діти й так поїдуть до бабусі. Вона сама по них приїде.
– Так не піде.
– Дуже навіть піде. Хочеш жити окремо? Відпочити? У тебе є мама. Я тебе не тримаю. Не забудь залишити гроші для дітей.
– Як я відпочиватиму у мами? Там не відпочинеш, вона ж запитаннями дістане. А тут я відпочину від усіх проблем.
– Вирішив це ти, а квартира моя. Відпочивай як хочеш, а я зі своєї квартири не піду.
– Нам необхідно пожити окремо.
– Я тебе зрозуміла. Піду збирати речі.
– От і молодець. Ти просто золото.
Дві валізи стояли в коридорі. Ключі чоловіка лежали у кишені халата Марини.
– Стасе, допоможи з речами.
– А ти швидко. Молодець. А діти?
– Вони завтра їдуть до бабусі, а зараз вже сплять. Давай швидше, я також хочу відпочити. Виноси надвір, а не стій.
Як тільки Стас вийшов на майданчик, двері за ним зачинилися. Минуло хвилин п’ять, пролунав дзвінок від нього. З телефоном він ніколи не розлучався.
– Довго мені чатувати на твої речі?
– Це твої речі. Приємного відпочинку.
– Як мої? Мої?
– Твої, ти ж хочеш відпочити. Бувай. Телефон у тебе є, виклич таксі.
– Марино…
Але його дружина вже не чула, вона натиснула на закінчення виклику. Хоче відпочити, хай відпочиває. Вона ж зварила собі каву та сіла за роботу. Потрібно було перекласти та відредагувати статтю. Попрацювати не вдалось. Подзвонила свекруха.
– Марино. А в чому справа? Чому Стас приїхав до мене з речами на ніч дивлячись?
– В тому й справа, що вже ніч. Ми спимо. Навіщо ви дзвоните. Стас сам вирішив відпочити від родини. Я тут зовсім ні до чого.
– А чому у мене?
– Це його вибір. Я його до вас не відправляла. Передайте йому, що він забув залишити гроші для дітей. Чекаю завтра від нього переказу. А зараз вже пізно. Добраніч.
– Здається, я тебе зрозуміла.
– Дуже сподіваюсь на це.
Мати знала свого сина. Він дуже любив себе, старався лише для себе.
***
Стас образився. Переказу від нього Марина не дочекалася. Він і раніше майже не давав грошей. То другові допоміг, то купив собі штани, куртку, сорочку, чоботи, черевики… З дітьми завжди займалася Марина. Одягала, розважала.
– Ти не хочеш вибачитись? – Зателефонував він через тиждень. – Як ти там живеш? Совість не дістає.
– Добре. Ти дуже добре придумав. Ти не повіриш, але я так чудово відпочиваю. Та й із совістю все добре.
– Я про вибачення. Ти не відчуваєш за собою провини?
– А повинна? До речі, я про борг. Ти маєш надіслати грошей для дітей. Адже діти у нас спільні.
– Діти у бабусі, ти сама говорила. До того ж ти сама, не треба витрачатися. А з мене мати бере гроші на продукти. Я хотів купити собі сорочку, а грошей не вистачило.
– Напевно, просто сорочка дорога.
– А я дешевих не ношу.
– Грошей вишли, інакше подам на аліменти!
– Що? Тобі не соромно? Ми ж одружені. І сподіваюся, що я скоро повернуся. Я вже достатньо відпочив.
– А я ще ні.
***
За тиждень Марина поїхала до мами та дітей. Відпустку ніхто не переносив. Так минув майже місяць. Чоловік дзвонив, а до кінця відпустки Марини у нього взагалі з’явилися великі претензії до неї. Вона не сказала, що поїхала до мами. Він у цей час вирішив повернутися, ключів немає, а він із валізами. Викликаний слюсар розкривати замок відмовився, прописки у цій квартирі Стас не має. Марина на телефон не відповідала, вона пішла купатися із дітьми на озеро. У матері жити було вже нестерпно, грошей на себе коханого не вистачало. Мати просила оплачувати продукти, комуналку. Створила всі умови, щоби син зʼїхав. Він і зʼїхав, але тільки його зупинили зачинені двері. А куди йти? До матері? Іншого виходу немає. На орендовану квартиру гроші відсутні. А він навіть сорочку собі дозволити не може.
***
Марина повернулася із відпустки. Діти залишилися у бабусі до кінця літа. За цей час вона звикла жити без чоловіка. Витрат стало менше. Марина навіть зуміла пристойно заощадити. Їй сподобалося жити без Стаса. Адже він сам запропонував.
Діти, що повернулися, не помітили відсутності батька.
Стас зробив ще одну спробу повернутися. На цей раз він прийшов без речей.
– Марино. Досить, відпочили один від одного. Настав час мені повертатися. Адже я люблю тебе. Я все зрозумів. Але й ти маєш зрозуміти. Житимемо як раніше. Забери цей, як його, позов про аліменти.
– Ні. Як раніше не вийде. Діти підросли, грошей треба більше. Від аліментів я не відмовлюся. Бажаєш жити з нами, купуй ще й продукти. А потім видно буде.
– Але я вже не можу жити із мамою.
– Ти сам хотів відпочити. Відпочив?
– Відпочив. Я згоден на все. Нехай будуть аліменти, продукти що скажеш. Це краще, ніж із мамою. Не знаю, що з нею трапилося, але вона стала така жадібна. Вона забирає усі мої гроші. А ще й по дому все робити просить.
– Добре. Але якщо ти не пройдеш випробування, то знову підеш відпочивати від родини. А це вже назавжди. Окрім грошей ти проводитимеш час і з дітьми. Згоден?
– Згоден. То я за речами?
***
– Марино. – Зателефонувала свекруха, – Ну як пройшла ваша зустріч? Згоден? Це добре. Якщо щось, то ми йому знову влаштуємо “відпочинок”. Ще кращий відпочинок влаштуємо, ніж цей.